“Ніколи знову!” знову: чому Європа наступає на ті самі граблі

Джерело: Facebook-сторінка автора
Зараз ми живемо всередині історичного déjà vu, яке чомусь бачимо ми, але вперто не хоче бачити Європа. Те, що відбувається навколо України, надто сильно нагадує фінал 30-х років, коли цивілізований світ уже стояв однією ногою в безодні, але продовжував переконувати себе, що з Гітлером “можна домовитися”, що це “раціональний актор”, а не людина, для якої карта Європи – полігон для експериментів із силою.
Тоді в ролі розмінної монети була Чехословаччина, сьогодні – Україна. Різниця лише в тому, що тоді не було ядерних боєголовок, а зараз вони є, і ціну помилки ніхто не рахує тверезо.
У Мюнхені 1938 року Гітлер отримав саме те, чого прагнув: не просто Судети, не просто територію зі змішаним населенням і промисловістю, а головне – підтвердження, що Захід готовий торгувати союзниками заради ілюзії миру. Чехословаччину навіть не посадили за стіл, як і нині Україну ніхто не збирається питати, чи влаштовує її “мирний план”, який передбачає вічну присутність російських військ на окупованих територіях і заморожену міну під будь-яким майбутнім.
Тоді Чемберлен привіз до Лондона папірець із підписом Гітлера й фразу “я привіз вам мир для нашого покоління”. Сьогодні ті самі мюнхенські інтонації звучать у формулюваннях про “стабільні відносини з Росією”, “необхідність уникнути ескалації” та “відновлення діалогу з Москвою” – і знову за рахунок когось іншого, а не за рахунок тих, хто ці заманливі формули виголошує.
Європа любить повторювати мантру “ніколи знову”, але вкладає в неї дуже зручний для себе зміст: ніколи знову великої війни на нашій території. Не “ніколи знову умиротворення диктатора”, не “ніколи знову здачі союзників”, не “ніколи знову торгу принципами”. В результаті будь-яка спроба назвати Росію тим, чим вона є насправді – агресивною імперією із програмою знищення сусідньої держави – сприймається як небезпечна відвертість, яка “підштовхує до третьої світової”, тоді як будь-яка розмова про компроміс за рахунок України видається мало не мудрістю та відповідальністю.

Хто в Україні думає про “післязавтра” – і чому це майже ніхто

У 1938-му Гітлеру теж боялися “перейти дорогу”. Йому віддали Судети, щоб зберегти мир. За рік він уже розшматовував Польщу, а ще за два – бомбив Лондон. Сьогодні той самий страх перед великим конфліктом штовхає частину європейських еліт до думки: “краще обмежена поразка України, ніж ризик прямої конфронтації з Росією”. Це рівно та сама логіка, тільки замість чорно-білої хроніки – красиві студії, кругленькі столи й “експертні дискусії”.
Чехословаччина в міжвоєнний період була не “маленькою проблемою десь на периферії”, а однією з найбільш розвинених демократичних держав Центральної Європи, з промисловістю, культурою і своєю політичною традицією. Її здали не тому, що вона була слабкою, а тому, що сильні вирішили зняти з себе відповідальність і купити час.
Сьогодні Україна – не “бідна пострадянська країна”, а фронтир між двома цивілізаційними моделями, країна, яка своїм м’ясом, кров’ю й уламками міст стримує армію, що цілком могла б уже стояти під Варшавою, Ригою, Кишиневом. Але в очах частини європейської політичної сцени ми – так само “вдалий майданчик для великої геополітичної угоди”, як тоді Судети стали майданчиком для амбітних страхів і політичного боягузтва.
Головний самообман і 1938-го, і 2020-х у тому, що агресора намагаються уявити раціональним до межі, яку він сам ніколи собі не ставив. Гітлера пояснювали “виправленням несправедливостей Версалю”, “захистом німецької меншини”, “історичною реституцією”. І майже до останнього робили вигляд, що його ціль – кілька провінцій, кілька “спірних” територій. Хоча в його текстах чорним по білому було написано про Lebensraum, про знищення держав, про переустрій Європи.
Сьогодні Путіна так само хочуть звести до формули “хоче зберегти обличчя”, “потребує гарантій безпеки”, “боїться НАТО”. При тому що його еліта вже десять років відкритим текстом говорить про те, що Україна – “антиРосія”, яку треба деколонізувати, денацифікувати, депопулювати; що існування української держави в нинішніх кордонах для них – неприйнятний факт. Європа читає ці тексти так само, як тоді читали “Майн Кампф”: як щось екстремальне, але не обов’язково програмне, як риторику, яку можна адаптувати й пом’якшити дипломатією.

Армія найманців: чому Кремль не оголошує масову мобілізацію

Різниця між нами й Чехословаччиною в тому, що ми вже один раз були принесені в жертву – у 2014-му. Крим і частина Донбасу стали нашим “Судетським пакетом”: світ промимрив щось про санкції, але справжнім висновком стало: “головне, щоб не було великої війни”. Гібридна мобілізація тоді зупинила повзучу здачу, але паралельно почали працювати ті ж самі механізми відсторонення: Росія повернулася в статус “проблемного партнера”, з яким усе одно треба торгувати, будувати “Північні потоки”, вести бізнес-як-зазвичай.
Всі ці роки Європа дивилася на Україну як на внутрішній недоговір, як на конфлікт низької інтенсивності, який “треба якось врегулювати”, не визнаючи головного – що це вже тоді була війна на знищення, просто в уповільненому режимі. 24 лютого 2022 року ця помилка просто вистрілила повною чергою.
Тепер, коли ілюзія “мирної Росії, якій просто не дали висловитися” розвалилася, її замінила інша ілюзія – що можна зупинити війну десь посередині. Закріпити окупацію під гарною назвою “компроміс”, закрити очі на депортації, фільтраційні табори, масові вбивства, але перепакувати це в слова про “складні, але необхідні рішення”.
Власне, це і є нова мюнхенська формула – тільки без папірця з підписом диктатора, бо сьогодні достатньо заяви на брифінгу й витоку в пресу про “готовність сторін до диалогу”. Чехословаччині хоча б чесно сказали: ми вас не захищатимемо. Нам же пропонують схему, де нас формально підтримують, але реально готують до того, щоб прийняти поразку як “найкраще з поганих рішень”.
Чому Європа наступає на ті самі граблі? Тому що її власна політична еліта виросла в умовах, де війна була теоретичною, а комфорт – конкретним. Вони прекрасно знають історію, але сприймають її як музей, де на стіні висить табличка “Мюнхенська угода – помилка, що призвела до катастрофи”, а не як інструкцію з попередження.

Путлер, Золотий карась та Парад перемоги

Вони зробили з “ніколи знову” моральну мантру, але не стратегічний імператив. Їх страшить не стільки Путін, скільки відповідальність, яку доведеться взяти, якщо чесно назвати речі своїми іменами: що світ уже живе не в режимі “поствоєнної Європи”, а в режимі нового передвоєння, тільки масштаб ще не усвідомлено.
Україна в цій конструкції не має права грати роль чемберленівського папірця – того, що можна підписати, махнути й забути. Ми не можемо дозволити зробити з себе Чехословаччину 2.0 – незалежно від того, скільки симпатичних заяв і теплих обіймів ми чуємо від європейських трибун. Це означає, що нам доведеться зібратися в позір, який Європа давно втратила: виходити з того, що ми самі є головним гарантом власної суб’єктності, а не жертвою у великому перегляді балансу. Наше завдання – не просто вижити, а зламати сам принцип мюнхенської політики: довести, що агресора зупиняють не папірцями, не “формулами миру”, а ціновою планкою, яку він не готовий заплатити.
Це жорстка й неприємна правда: західний світ не хоче вчити історію в режимі реального часу, він хоче повторювати її на чужій території. Але якщо ми дозволимо це зробити – повторювати вже буде ніде. Бо наступною після України не буде чергова “маленька країна десь на карті” – буде сам Європейський Союз у ролі того, кого питають, скільки ще території він готовий віддати заради “стабільних відносин” з реваншистськими режимами.
Тому питання сьогодні поставлене простіше і жорсткіше, ніж люблять формулювати в брюссельських кабінетах: або ми разом зламаємо мюнхенську логіку XXI століття тут, на українському фронті, або історія остаточно перестане бути підручником і стане вироком для всієї Європи. І тоді фраза “це вже було” прозвучить востаннє – вже без шансу щось виправити.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
The post “Ніколи знову!” знову: чому Європа наступає на ті самі граблі appeared first on Прямий.