“Картонний майдан” як точка біфуркації: чотири сценарії транзиту влади

Джерело: Facebook-сторінка автора
Я довго думав, чому “картонний майдан” вийшов саме за НАБУ та САП. Будь-яка соціологія, що свідчить про глибоку недовіру українського суспільства до цих інституцій (баланс довіри/недовіри – мінус 41-43% згідно з березневим опитуваннями Разумков Центр), ставить це питання руба.
Народ не вийшов протестувати проти відставки з посади Головнокомандувача ЗСУ свого кумира Валерій Залужний, не протестує проти “перекосів” мобілізації, не організовує масові акції за справедливу ротацію тих, хто на фронті, не виходить під Банкову через велике крадівництво під час війни…
І тут раптом контроль генпрокурора за НАБУ та САП так стригерив суспільство. А потім я зрозумів, що народ виходив протестувати не за, а проти. Що законопроєкт №12414 та спосіб його прийняття стали останньою краплею в чаші народного терпіння. І дістав не похапцем ухвалений закон, а влада.
Раптом стало очевидним те, про що я писав останні 1,5-2 роки: якщо нічого радикально не міняти, ця влада веде нас до поразки. І справа геть не у НАБУ та САП. Просто стало очевидним, що на радикальні реформи влада неспроможна, а без них на Україну чекає катастрофа.
Тепер питання стоїть так: як здійснити транзит влади під час війни, не втративши державу?

Проскочити з НАБУ не вдалося: чи почула влада голос вулиці

Варіант перший. Зеленський, як колись Президент Фінляндії Рісто Рюті, добровільно уходить у відставку, передаючи владу новообраному голові парламенту, як це передбачає Конституція України. Але тут є фундаментальна проблема: в українському парламенті немає свого Маннергейма, який би міг перебрати на себе тягар відповідальності за державу і вивести Україну з війни – поранену, але живу.
Ідеальним кандидатом для такого розкладу був би Валерій Залужний, однозначний лідер народних симпатій. Але… він не депутат, а отже не може стати спікером з перспективою посісти місце в.о. президента.
На жаль, парламентаризм в Україні настільки деградував, що у Верховній Раді залишились або ноунейми, або політичні динозаври з антирейтингом, що зашкалює. Є також окремі порядні депутати з другого ешелону української політики. Та навряд чи хтось може уявити в.о. президента, приміром, Сергія Рахманіна чи Романа Костенка за всієї моєї щирої поваги до них.
Отже, конституційна рокировка, як це було 2014 року, швидше за все матиме насідком втрату керованості державою, хаос та руїну. Репетицію яких ми проходили 11 років тому за часів Турчинова, коли ми втратили Крим і частину Донбасу.

“Третє дихання” нації: як вижити у війні, яка триває довше за наші сили

Як підваріант, Верховна Рада України формує “уряд національної єдності”, який стає головним субʼєктом української політики. От тільки як несубʼєктний парламент може сформувати сильний та субʼєктний уряд, я не дуже розумію. Хто премʼєр? І які взаємини у премʼєра будуть з в.о. президента? Хто реально координуватиме силовиків? Хто достатньо дорослий, той памʼятає як формували “перший уряд Яценюка” в лютому 2014-го. І це в парламенті було набагато більше дорослих…
Варіант другий. Трамп із Сі домовляються про нову архітектуру світу. Росія під загрозою втрати економічної та технологічної підтримки Китаю мимохіть погоджується на припинення вогню по лінії фронту. США та Китай виступають гарантами перемирʼя. Це відкриває шлях до проведення виборів та обрання нового очільника держави та перезавантаження парламенту. Засаднича проблема цього сценарію – як довго домовлятимуться Трамп та Сі і чи домовляться вони загалом? Бо не певен, чи з нинішньою владою та структурними проблемами на фронті і в тилу Україна зможе триматися ще роками.
Варіант третій. Український де Голль. Оприлюднення “плівок Міндіча” знищує легітимність президента. Вуличні протести відновлюються з новою силою. Парламент не може знайти в собі волі перебрати відповідальність за країну на себе. Фронт починає просідати. Тоді хтось з популярних військових командирів під гаслами порятунку української державності здіснює coup d’état.

Незалежність НАБУ та САП: просто про головне

Якщо популярним командирам вдасться створити неформальну коаліцію чи бодай укласти пакт про ненапад, а також ефективно прокомунікувати потребу зміни влади у формально нелегітимний спосіб з нашими партнерами, операція може вдатися. Ба більше, держава може почати швидко перетворюватись на ефективну екосистему, налаштовану на ведення сучасної війни. Як найкращі військові організми, що давно переросли загальноприйняту структуру традиційних в/ч.
Якщо військовим лідерам не вдасться домовитись між собою, coup d’état – це шлях до руїни і колапсу української державності. Якщо вони швидко не продемонструють нову якість політики та врядування – аванс суспільної довіри буде втрачений, що знову ж таки матиме наслідком руїну та хаос.
Варіант четвертий. Залишити все як є. Тобто переконати себе, що хронічна хвороба української державності якось сама собою розсмокчеться. Захід даватиме гроші. Можновладці крастимуть. А ті хто вільно чи невільно одягнули камуфляж вічно триматимуть російський наступ.
Хоча мені чомусь здається, що “картонний майдан” – це про те, що як було далі тривати не може. І простим ухваленням законопроєкту №13533 життя вже назуспіт не розвернеш.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
The post “Картонний майдан” як точка біфуркації: чотири сценарії транзиту влади appeared first on Прямий.