Хто в Україні думає про “післязавтра” – і чому це майже ніхто

Джерело: Facebook-сторінка автора
Ми навчилися говорити “після перемоги” з тією ж легкістю, з якою колись говорили “після Нового року” або “після виборів”. Це зручна умовна полиця часу, куди складається все складне й небажане: реальні реформи, зміна правил гри, розмова про владу й відповідальність, перезаснування держави.
Війна тільки легалізувала цю звичку. Тепер у неї є алібі: “зараз не час”. Ми живемо в горизонті повітряної тривоги й наступного ранку. Дотягнути до вечора. Пережити черговий удар. Закрити збір. Дотиснути закупівлю. Домовитися про ще один транш. Це кровообіг країни у стані шоку – і в цьому немає нічого ганебного. Так виживають.
Проблема в іншому: держава, яка виживає, але не проектує себе післязавтра, дуже легко прокидається в чужому майбутньому. І суспільство, що звикає жити тільки “до ранку”, рано чи пізно відкриває очі у конструкції, яку хтось інший давно спокійно креслив замість нього.
Якщо чесно поставити питання: хто сьогодні в Україні у професійному режимі думає країною не в межах бюджетного року, грантового циклу чи календаря виборів, а в горизонті десяти-п’ятнадцяти років – відповідь виходить розчаровуюче короткою.
Уряд, який мав би бути головним мозковим центром, живе як диспетчер аварійного поїзда: гасить кризи, латать дірки, забиває тріщини словами “тимчасово на період воєнного стану”. Його “стратегії” – це або перекладені з англомовних шаблонів презентації, або набори правильних формулювань без політичної волі.
Політичні партії, які в нормальній державі змагаються в довгострокових баченнях, у нас зайняті простішим: дожити до моменту, коли вибори знову стануть можливими, не посваритися з нинішньою владою остаточно й не розгубити своїх спонсорів.
Більшість аналітичних центрів зайняті корисними, але локальними речами: податкові зміни, реформи окремих секторів, оцінки регуляторних ризиків. Вони мислять всередині заданої рамки, акуратно поліруючи те, що є. Їхні “стратегії” – це інструкції з обслуговування існуючої системи, а не сценарії її заміни.

Скандал на Банковій: як Єрмак став небезпекою для Зеленського

Медіа живуть у диктатурі стрічки: “що сталося сьогодні”, “що сказали вчора”, “який скандал вибухнув просто зараз”. У цьому темпі немає місця для розмови, яка не дає миттєвого кліку, а вимагає пів години уважної тиші.
Академічна спільнота або зберігає безпечну дистанцію, або тоне в такій теоретичній абстракції, що звідти не видно ні бліндажів, ні черг на кордоні, ні слідчих кабінетів.
І ось тут варто сказати не округло, а прямо.
В Україні сьогодні немає жодної інституції – ні в уряді, ні в парламенті, ні в університетах, – чий формальний або неформальний мандат звучав би так: “думати про Україну після війни”.
Є департаменти “стратегічного планування”, є “концепції розвитку до 2030”, є презентації з гарними діаграмами. Але це не майстерні майбутнього, це цехи легального самообману. Вони підганяють “стратегії” під уже ухвалені політичні інтереси й короткі горизонти, а не під реальні виклики наступного десятиліття.
У нас є штаби оборони. Але немає штабу майбутнього. І це – загроза не менш реальна, ніж ракети.
Щоб зрозуміти масштаб, досить подивитися на прості, але непристойно рідко поставлені питання.
Хто сьогодні моделює, що буде з легітимністю влади через два–три роки без загальнонаціональних виборів? Хто рахує наслідки того, що країна звикне жити в режимі, де всі ключові рішення ухвалюються в кількох кімнатах без публічної політичної конкуренції?
Хто опрацьовує сценарій, у якому мільйони ветеранів повертаються в міста, де немає для них роботи, зрозумілої ролі й адекватної підтримки – так, щоб це не стало українською версією постафганського синдрому з усіма політичними й кримінальними наслідками?

Портал до пекла відчиняється: чи готова Європа до реального спротиву?

Хто думає, що буде, коли західна втома від нашої війни настане раніше, ніж наша фізична неспроможність воювати? Не у жанрі моралізування – “вони не мають права втомитися” – а у жанрі холодного планування: що робиться вже зараз, щоб не опинитися в ситуації “ми ще стоїмо, а ресурсів – уже ні”?
Хто проектує, як зміниться баланс сил усередині країни, коли монополія на насильство де-факто буде розмита між армією, різними силовими структурами, добровольчими формуваннями, приватними охоронними бізнесами, кримінальними групами?
Хто чесно прописує сценарій, у якому старі політичні еліти спробують зайти з новими лозунгами й “ветеранським декором”, а нові – прийдуть із єдиною програмою: мститись усім, хто був “при владі” в час великої війни?
Think tank у справжньому сенсі – це не організація, яка рахує індекси й друкує брошури. Це інтелектуальний інструмент, що передбачає структуру загроз і можливостей у горизонті післязавтра і пропонує настільки неприємні, але чесні рішення, що політики спершу обурюються, а потім змушені до них повертатися.
У нас такого інструменту немає. Є окремі люди, які працюють “як синк-танк” самі по собі: військові, що пишуть про доктрину майбутньої армії; економісти, що говорять про воєнну економіку не як виняток, а як нову норму; юристи, які публічно готові ліквідовувати цілі ланки пострадянських інституцій, а не підфарбовувати їх; урбаністи, що бачать міста не як бетонні кладовища грантів, а як живі організми.
Але це – розсіяні вогнища. Вони гріють, але не дають карти. Вони не бачать одне одного, не зшиті в єдину робочу рамку.
Тим часом майбутнє не сидить на лаві запасних, чекаючи нашої готовності. Воно повільно вже збирається з нинішніх рішень – прийнятих, відкладених, проігнорованих.
Кожен “тимчасовий” правовий режим, кожне кадрове призначення “до кінця воєнного стану”, кожне мовчазне погодження на концентрацію влади – це не просто реакція на момент. Це цеглини в стінах тієї держави, у якій ми опинимося, коли помпезно скажемо: “Війна закінчилась”.

Залужний: яка мета влади?

І тут важливо проговорити ще одну неприємну річ.
Країна, яка не думає про післязавтра, живе в чужому календарі.
Її майбутнє виглядає не як власний план, а як серія “пакетів рішень”, підписаних десь без неї: меморандуми МВФ, кулуарні домовленості великих гравців, внутрішні змови еліт.
Без свого післязавтра ми гарантовано отримуємо:
– реванш старих практик під новими гаслами;
– формальну демократію без реальної суб’єктності, коли вибори є, але рішення все одно ухвалюються поза публічним простором;
– ветеранський протест без політичного представництва, який легко маргіналізувати або використати як декорацію;
– силовий дисбаланс, коли зброя і легітимність розійдуться по різних руках.
Це означає, що ми цілком можемо виграти війну – і програти мир. Не тому, що слабкі. А тому, що не спромоглися вчасно його уявити.
Звідси й виникає потреба не просто “ще однієї ініціативи” чи “ще одного проєкту”, а іншої рамки мислення. Потреба в просторі, де дозволено й необхідно говорити не “як нам дожити до кінця року”, а “в якій країні ми прокинемося за п’ять років – і кого в ній вже не буде”.
Я називаю для себе це словом “Післязавтра”. Не як бренд, не як сайт чи студію, а як режим мислення. Як установку: кожну велику тему, яку ми сьогодні обговорюємо – мобілізація, суди, силовики, освіта, медіа, місцеве самоврядування, – треба прокручувати не лише у форматі “що робити зараз”, а у форматі “що це запустить у день після перемоги і в наступне десятиліття”.

Переговори в Кремлі провалилися: Путін не змінює планів щодо України

“Післязавтра” як проєкт для мене – це публічна лабораторія тестувань. Коли ми не просто кажемо “потрібна воєнна економіка”, а пробуємо прожити конкретний рік у такій економіці. Не просто “потрібно реформувати суди”, а ставимо питання: яку систему справедливості можна витримати після стількох злочинів і з такою кількістю травмованих людей? Не просто “ветерани – опора держави”, а “як запобігти перетворенню ветеранів на політичну найману силу?”.
Це могли б бути медійні формати, відкриті дискусії, закриті робочі групи, тексти, в яких ми дозволяємо собі те, чого так боїться офіційна політика: мислити наперед і не підганяти висновки під чиюсь ситуативну вигоду.
Мої міркування – не заявка на монополію на таке мислення. Навпаки. Це тест. Перевірка, чи є в країні достатня кількість людей, які інтуїтивно відчувають те саме: що воювати без уявлення про післязавтра – це ризикований варіант? Що героїзм фронту без інтелектуальної роботи в тилу може закінчитися дуже знайомими сюжетами з історії інших країн.
Якщо ви дочитали сюди й вас не відпускає легке відчуття тривоги, змішаної з дивною мотивацією – значить, ви, скоріш за все, одна з тих люди, для яких я це пишу. Тоді я вас спитаю: чи є в нас критична маса людей, готових не тільки воювати за майбутнє, а й увійти в зону відповідальності за майбутнє вже сьогодні?
Якщо так – у України ще є своє післязавтра. Якщо ні – нас дуже хоробро й талановито використають у чиємусь чужому сценарії. Як ми бачимо, нам їх вже написано давно в москві і нещодавно і у Вашингтоні, а я про сценарій написаний в граді Києві, столиці України-Руси.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
The post Хто в Україні думає про “післязавтра” – і чому це майже ніхто appeared first on Прямий.