Чи варто вірити OSINT-аналітикам, коли йдеться про війну.

Ми живемо в епоху, коли кількох хвилин у соцмережах достатньо, щоб “зрозуміти”, що відбувається на фронті. Червона або сіра зона на мапі, допис у Telegram, коротке відео з прапором — і враження таке, ніби вирок уже винесено. Але я переконаний: саме в цьому і полягає одна з найбільших небезпек сучасної війни.
  У коментарі Інформаційній агенції «Голос Криму»  нещодавно я розповідав і повторю ще раз: беззастережна довіра до OSINT — розвідки з відкритих джерел — може перетворитися на стратегічну ілюзію. А в умовах війни така ілюзія працює не на нас.
“Відкриті джерела” — ключове слово, яке ігнорують.
Почнемо з базового. OSINT — це збір, аналіз і використання інформації із загальнодоступних відкритих джерел. І саме тут криється головна проблема. Відкрите джерело не означає достовірне. Навпаки — у більшості випадків воно означає неперевірене, фрагментарне й позбавлене оперативного контексту.
Говорити про абсолютну достовірність інформації, яка потрапляє у відкритий доступ, немає жодних підстав. І саме цей фактор системно використовують спецслужби країни-окупанта для дезінформації та інформаційно-психологічних операцій.
Під ударом опиняється не лише українське суспільство. Під ударом опиняється військове управління. Противник працює не тільки з помилками — вона працює з нашою недовірою. Недовірою до офіційних повідомлень Генштабу ЗСУ, яка, на жаль, формувалася роками, ще з 2014-го.
Як створюється ілюзія “успіху” на мапі.
Механіка проста. Спецслужби країни-окупанта вкидають у відкритий простір повідомлення про нібито тактичні успіхи на тій чи іншій ділянці фронту. OSINT-аналітики, працюючи в режимі швидкої реакції, фіксують ці сигнали та переносять їх на інтерактивні мапи.
Проблема в тому, що ці мапи починають жити власним життям. Їх цитують українські і європейські ЗМІ, обговорюють по телебаченню і у соціальних мережах, використовують як аргумент. І дуже часто — без перевірки того, що відбувається на “землі”.
За останні тижні пресофіцери Сил оборони України були змушені неодноразово спростовувати повідомлення конкретних OSINT-ресурсів і медіа. Я називатиму речі своїми іменами: йдеться про DeepState та низку західних ЗМІ, зокрема про матеріали так званого “військового кореспондента” Юліана Рьопке з Bild.
Спростування стосувалися поточної ситуації на Куп’янському, Лиманському, Покровському, Гуляйпільському напрямків, а також Сумської області — фактично всієї протяжності російсько-українського фронту.
Останній приклад. Речник Сил оборони півдня Владислав Волошин у коментарі агентству “Інтерфакс-Україна” заявив про те, що село Рибне у Запорізькій області продовжує перебувати у сірій зоні: ворог не може завести туди групи закріплення, а українським воїнам недоцільно залишатися у повністю знищеному населеному пункті.
Нагадаю, 20 січня аналітичний проєкт DeepState повідомив, що російські окупаційні війська захопили село Рибне в Запорізькій області.
Варто зауважити, коли кількість таких помилок стає масовою і географічно охоплює майже всю лінію бойового зіткнення, це вже не можна списувати на випадковість або “туман війни”. Це має ознаки системної проблеми — а в умовах інформаційної війни системні помилки завжди працюють на користь противника.
“Флаговтик” — не мем, а елемент ІПСО.
Окремо хочу зупинитися на тому, що я називаю “тактикою флаговтика”. Вона виглядає примітивною, але працює.
Наразі окупанти використовують тактику інфільтрації малих штурмових груп, яка полягає у прихованому просуванні у міську забудову з подальшим закріпленням і дезорганізацією оборони.
На практиці це виглядає так. Від двох до вісьми російських військових забігають у зону міської забудови, яка знаходиться під контролем Сил оборони України, розгортають російський прапор, знімають коротке відео на тлі адмінбудівлі й миттєво передають його для подальшого оприлюднення у ЗМІ та соцмережах. 
За кілька хвилин ці “прапороносці”, як правило, вже знищені FPV-дроном або українськими штурмовиками. Але цього, як правило, вже ніхто не перевіряє.
OSINT-аналітика не цікавить подальша доля знищених ворожих “прапороносців”. А тим часом, зона на мапі вже позначена “аналітиком” червоним або сірим кольорами. Себто, на думку OSINT-аналітика, ця територія вже або окупована, або не контролюється жодною зі сторін. Інформація пішла в медіа, як вода у город. Саме так тактичний епізод, який не має жодного військового значення, перетворюється на інформаційний “факт”.
Психологічна пастка виправдань.
Далі запускається ключовий елемент російської ІПСО — примус до виправдань. Коли в інформаційному просторі з’являється теза, що “місто — суцільна сіра зона”, Генштаб і підрозділи Сил оборони України змушені реагувати. А будь-яке спростування подається як слабкість.
Логіка пропаганди проста: якщо виправдовуєшся — значить, щось приховуєш. Саме на цьому й будується інформаційний тиск. І саме тому OSINT без критичного мислення стає ідеальним інструментом для противника.
Коли українські OSINT працюють проти України.
Є ще два небезпечні пункти. 
Перший. Подібними повідомленнями OSINT-ресурсів відволікаються сили і ресурси Сил оборони України на “негідний об”єкт”. Повідомлення у ЗМІ з посиланнями на OSINT-ресурсів змушують реагувати військове керівництво у моменті передислокації оперативних резервів на цю ділянку фронту.
Другий. Політики та медіа країни-окупанта використовують повідомлення українських OSINT-ресурсів для зовнішньої аудиторії. Формула знайома: “це не ми кажемо — це пишуть українські аналітики”.
У підсумку українські мапи та оцінки починають працювати на дискредитацію України на міжнародному рівні й на нав’язування партнерам російського бачення ситуації.
Під час війни інформація — це зброя. Незалежно від того, хто її поширює і з якими намірами.
Історична паралель: Елеонора Рузвельт і “реакція на ризики”.
Щоб підкреслити ідею відповідальності, проведу історичну паралель: у 1942 році перша леді США Елеонора Рузвельт публікувала нотатки (умовно кажучи, “блоги”), у яких зокрема йшлося про кліматичні умови у місці її перебування. На наступний день після публікації до неї звернулися представники американських спецслужб і пояснили: такі дані можуть бути використані ворогом під час планування операцій. Її реакція була простою: вибачилася і припинила публікації такого типу.
Натомість це контрастує з українською дискусією навколо OSINT: коли військове керівництво країни намагається пояснити ризики або вибудувати рамки, частина публічного простору сприймає це як “тиск” і “заборону працювати”.
Чому порівняння з Росією неприємне, але показове.
Я часто ставлю просте запитання: ви бачили в росії незалежних OSINT-аналітиків? Ні. Там є кримінальна відповідальність за “дискредитацію армії”.
Статтею 207.3 Кримінального кодексу рф передбачена відповідальність за публічне поширення “під виглядом достовірних повідомлень свідомо неправдивої інформації, що містить дані про використання збройних сил російської федерації з метою захисту інтересів російської федерації та її громадян”.
Стаття 280.3 Кримінального кодексу рф передбачає відповідальність “за громадські дії, спрямовані на дискредитацію використання збройних сил російської федерації з метою захисту інтересів російської федерації та її громадян”.
Україна ж залишається відкритим суспільством навіть у війні. І саме це робить нас вразливими.
Я не закликаю до заборон чи “міністерства правди”. Я закликаю до усвідомлення наслідків.
Як відрізнити аналіз від шуму.
Є прості маркери. Якщо аналіз базується виключно на інформації з відкритих джерел і відео з  російськими прапорами — це не аналіз. Якщо він системно випереджає офіційні повідомлення Генштабу і формує порядок денний — це вже не спостереження, а вплив. мовою професіоналів це називається – “активні операції в інформаційному просторі з метою формування громадської думку”.
Чому лайки не можуть керувати війною.
OSINT — це допоміжний інструмент. Він не може і не повинен замінювати професійну військову аналітику й дані розвідки. Найнебезпечніше — коли країну підштовхують до ухвалення рішень під тиском інформаційних кампаній, емоцій і кількості лайків.
Історія з Авдіївкою у 2024 році стала показовою: інформаційний тиск на військові рішення — це прямий шлях до дезорганізації.
Мій висновок простий. У війні, де відео з прапором може бути частиною інформаційної операції, а сіра зона на мапі — лише фрагментом без контексту, довіра до OSINT не може бути вірою. Вона має бути холодною, критичною й відповідальною перевіркою.
Бо ілюзія знання під час війни небезпечніша за незнання.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
 
The post Чи варто вірити OSINT-аналітикам, коли йдеться про війну. appeared first on Прямий.