“Чорний-чорний дим завжди над Азовсталлю”: історія захисника Маріуполя Євгена Лєпіна і його рідних

Боєць полку “Азов” Євген Лєпін героїчно загинув, захищаючи “Азовсталь”. Нещодавно до його дружини Ольги, яка проживає на Київщині, з Маріуполя переїхали мама Євгена, Наталія, разом зі своєю сестрою Ларисою. Вони дивом пройшли фільтраційні заходи і вибрались з окупованого та зруйнованого Маріуполя через Росію. Втекти вдалося лише 15 травня 2022 року. Шлях до України тривав два тижні.
Історію рідних Євгена Лєпіна розповіла журналістка Інна Попович на сайті “Громадського“.
Ольга пригадує, як з Євгеном познайомились в Ірпені півтора роки тому.
“Познайомились ми після Нового року, 2021 року. Він приїхав до моїх сусідів. Це наші друзі. Я йшла з роботи додому, а він виходив на вулицю. І все. Я йому написала. Ми день попереписувались. На наступний день він попросив мені подзвонити. Я почула його голос. І все”, – розповідає Оля.
А вже восени вона приїхала в Маріуполь і там подружжя розписалося.

фото: Громадське

скріншот з відео

“24 вересня я приїхала в Маріуполь. Ми подали заяву. І 25-го ми розписалися. І цього дня у нас була така весільна подорож: ми поїхали в Урзуф, на День пам’яті загиблих “азовців”. А тепер я дивлюсь на ці відео, і в мене такі асоціації, ніби це День пам’яті, але насправді – день мого весілля”, – розповіла Ольга Лєпіна.
Наталія, мама загиблого воїна-“азовця”, згадує, яким був її син.
“Він народився у Маріуполі, був звичайним хлопцем. Дуже любив техніку, він дуже любив техніку. Жив, радів життю. Він вчився у виші і робив інженером. А потім, коли скоротили, бо були так часи, він пішов ремонтувати техніку. І коли в лютому 15 року обстріляли “Східний” з “Градів”, він сказав: “Усе, я більше не можу. Я піду захищати свою країну і захищати свій Маріуполь”. Він казав: “Я буду захищати свій Маріуполь”. Він поїхав у Київ, пройшов всі тренування. Його зачислили. Він казав, що не всіх зачисляють. Він мало розповідав про те, що вони там робили, як вони робили, хто друзі. Може, у них було так прийнято. Я не знаю. Але мало розповідав про це… А так, коли 24 лютого, то вже взяв і автомат до рук”, – згадує мама Євгена.

скріншот з відео

94 дні жаху, який довелося пережити у знищеному Маріуполі та дорогою до Києва, Наталія детально описала у власному щоденнику.
Щоденник
Перший день війни. Ранок. 4:30. Почали стріляти “Гради” зі сходу. Я підскочила з ліжка і довго стояла біля вікна в кімнаті Жені. Моторошне відчуття, що почалася війна.
Сьомий день війни. Пішла на Кірова до Лори. Поки дійшла, вся промокла наскрізь. Людей на вулиці багато. Всі якось ходять туди-сюди, щось шукають. Люди якісь сірі, як цигани. У Лори не було ні світла, ні води, ні опалення. Сирени мовчать. Постійні обстріли. Весь обрій горить. Чути розриви. Снаряд потрапив у приватний сектор.
Сестра Наталії, Лариса Калитаєва, пригадує жахливі обстріли свого рідного міста Маріуполь:
“Доки ми там були, ми бачили, що йде “відповідь”, як стріляють танки, а потім йде “відповідь”. Потім у наш двір, а ми стояли біля річки на Кіровському, заїхали, як кажуть, “ДНРівці”. Вони виставили кілька танків у дворі, виставили БТРи, ще якісь гармати. І ось це з нашого двору ніби вони ці будинки бомбили, казали, що там скрізь снайпери. Але якщо снайпер десь сидить, це не означає, що треба 14-поверхівку так розбомбити, щоб залишилася купа червоної цегли. Там дуже багато людей загинуло, дуже багато у цьому будинку. Бомбили, звичайно, наше місто нещадно. Просто місто-привид”.

Фото: REUTERS

Син Лариси, Олександр – теж боєць полку “Азов”. Зараз він перебуває у полоні.
“Сашко – герой. Дуже любить Україну. Мав хорошу роботу із гарною зарплатою. Але у 14 році, коли він зрозумів, що Україна в небезпеці, він залишив роботу та пішов сюди десь навчатися. Мені не сказав… Таку школу пройшов. Постійно був у “Азові”. Постійно. Вони боронили Маріуполь, вони стояли спочатку на околиці, а потім і у центрі”, – розповідає пані Лариса.
І згадує про його візит на початку березня:
“Я його бачила. Він забіг 3 березня, запитав – чи маєш їжу, чи маєш воду. Я поцілувала його і перехрестила, і він пішов. Там ще були внизу двоє хлопців. І сусід, який мені воду носив, каже: “Саша, що нам робити?” Він каже: “Нікуди не їдьте, нікуди не тікайте, ми захистимо”. Це його слова”.
З листування
Просто не треба брати моє. Ми захищаємо нас усіх. Це наше, і ми то не віддамо. Треба ще протриматись. Я вірю, що вам допоможуть, витягнуть вас. Нас не треба витягувати. Ми не в полоні. Треба підтримка. Ми справимося.

скріншот з відео

Мама загиблого воїна розповідає, як тоді росіяни знищували “Азовсталь”.
“Я чула, як ті авіабомби падають на “Азовсталь”. Вони кожні три секунди падали. Кожні три секунди! І вони такі важкі і такий глухий звук. По землі така хвиля йде дуже сильна. І ти дивишся на те, і думаєш: “Там твій син”. А вони бомблять. “Азовсталь” переді мною на горизонті. Так недалеко, десь кілометрів 7-8, якщо по прямій. І він завжди чорний. Чорний-чорний дим завжди над “Азовсталлю”. Вони просто знищували все. То було дуже страшно”, – каже Наталія.
“Мені приснився сон з 15-го на 16-те, що я його ховаю. Я заснула дуже пізно. Мені приснився сон, що я його ховаю. Я встала і почала йому писати, бо ми переписувались перед тим, як він лягав спати. Зранку він заходить в мережу, щоб я в Telegram бачила, що все ок, о котрій він встав. Не важливо, скільки це годин. Але він не заходив… Потім подзвонила мама. Зазвичай мама мені дзвонить, плаче. А тут вона… Мене вбила фраза: “Як наш пацан? Все нормально?” “Я ж нічого не знаю”, кажу. “Точно? Точно, брехати не буду…” – згадує Ольга.

фото: Громадське

Щоденник
55-й день війни. Вночі сильно бомбили “Азовсталь”, дуже сильно. Я молилася, проклинала рашистів, провалювалася в сон і знову молилася. Я дуже хочу вірити, що хлопці врятуються. Я не знаю, як мені жити однією. Я не хочу жити сама. Сьогодні 21 квітня. Але й нині я не можу дописати цей день. Олечка плакала. І я почула – Жені більше нема.
“Вони виїжджали в місто. Він до мене заїжджав, я його бачила ще 7 березня. Він заїжджав. Казав, що все буде нормально, нас розблокують, нас не кинуть, все буде нормально, тримаємося, ми віримо… Як можна було це витримати – я не знаю”, – зі сльозами на очах розповідає мама Євгена.
“Саме гірше – це коли ти заходиш в соцмережі, і ти до останнього віриш, що все окей, і то просто проблеми зі зв’язком, виставляють фото з ним, виставляють відео люди, яких ти не знаєш, яких ти ніколи не бачив. І ти по факту розумієш, але ти нічого не розумієш”, – каже Оля.

фото: REUTERS

Щоденник
66-й день. Я боюсь ночі. Це інший світ – світ самотності та страху. Тут я зовсім одна, безпорадна. Я не знаю, як далі жити, навіщо жити далі. У мене все забрали. Ні. Бога немає. Чому він карає лише нормальних? Чому я не можу жити лише для себе? Але треба терпіти. Лору треба переправити в Україну до сина.
Наталія згадує, як приходили з перевірками. Це сталося після того, як сусід їх “здав” росіянам.
“Сусіди знали, що Женя був в “Азові”. Але ніхто не казав нічого. Один такий знайшовся. Теж сусід, там згори. Я його знаю, але не буду називати. І вони прибігли. Паспортний контроль. І вони вже нас пройшли і пішли далі. А потім з того подвір’я вибігли бігом до мене додому. Стукали в ворота, собаку пристрелили. Була дома тільки Лора, моя сестра”, – розповіла Наталія.
“Прийдемо і будемо з нею окремо розмовляти”, погрожували окупанти. Тоді сестра Наталії, Лариса, вирішила, що потрібно якнайшвидше тікати з міста.
“Того дня я вирішила, що треба сховати Наташу насамперед. Тому що я вже була схована. Вже всі на вулиці сказали, що я виїхала до України. Усі знали, що мене нема в місті. А вона – ось”, – згадує Лариса.

скріншот з відео Асоціації родин захисників Азовсталі

Щоденник
72-й день війни. Сьогодні оголосили евакуацію з “Азовсталі”. Ми їдемо машиною. Після трьох надійшла інформація, що рашисти там вистрілили у військову машину, є загиблі та поранені. Тож усе затримується. Чекаємо. Дзвонила Данилові. Схоже, він погано розуміє, в якій ми ж*пі. Лора, його мати, практично не ходить, а він каже мені: виїжджайте на Запоріжжя. Як?
Мама загиблого воїна, Наталія, розповіла, як їм вдалося вибратися з окупованого Маріуполя: Таганрог, Воронеж, Брест, а далі вже до України.
“Ми поїхали. Волонтери нас довезли до кордону. Ми пішки перейшли туди. Потім доїхали до Таганрога. Там нас зустрів пастор. Прожили ми там в сім’ї вісім днів. Ми не казали, що ми з родини “азовців”. Але я казала, що син у мене загинув в Маріуполі. Потім вночі ми поїхали на Воронеж. Нас кормили, у дорозі були десь 27 годин до Мінська. Потім – на Брест. А з Бреста нас довезли до кордону, потім – на Ковель. Так ми і доїхали до Олі… Так я доїхала до Києва, до Ірпеня”, – розповіла Наталія.

скріншот з відео

Щоденник
94-й день війни. Дякувати Богу, ми в Україні. Завтра будемо у Києві. Я можу дихати. Ні, мабуть, я хочу дихати, але в мене відібрали повітря. У мене відібрали мого синочка. Я ненавиджу росіян.
Зараз Наталія разом з невісткою Олею чекають на тіло Євгена. Його привезли до Києва ще 6 червня. Але бюрократична тяганина до цього часу не дозволяє поховати Женю. Військкомат, поліція, патронатна служба – і знову по колу. Куди далі звертатись, Оля просто не розуміє. А відповіді на це запитання ніхто не дає.
“Я телефоную Наталці в патронатну службу: “Наталочко, мені тут дзвонять із поліції стосовно ДНК…” Вона каже: “Що поліція розуміє? Це ж усе не так швидко, не так легко”. Я її питаю: “А можна дізнатися, за чим опізнали мого чоловіка?”. “По формі”. А ми лежимо з мамою на дивані: “По формі?” – “Ну так, за шевронами, у них же наліпки”. Говорю, що мені поліція сказала, мовляв, за татуюваннями. – “Які татуювання? Там тіла вже у такому стані, що ти нічого не опізнаєш”, – розповідає Оля.
З листування
Оля: Я завжди тебе чекатиму. Завжди. Бережи себе, ти все моє життя. Люблю безмежно
Женя: Ти теж бережи. Люблю безмежно…

скріншот з відео

Раніше ми розповідали історію про Богдана Цимбала з позивним “Вог”, який у 20 років командував взводом під час оборони Маріуполя, отримав шість куль у боях за місто і був евакуйований з “Азовсталі” на гелікоптері. За час війни Богдан втратив всю свою родину: маму, брата, дядька і бабусю… Доля батька залишається невідомою.
Боєць полку Національної гвардії України “Азов” Олег “Галерея” з перших днів обороняв Маріуполь від окупаційних військ Російської Федерації. Військовослужбовець до останнього допомагав цивільним та зрештою отримав поранення і був евакуйований із території заводу “Азовсталь”. Сьогодні Олег повернувся у стрій, аби визволити своїх друзів з російського полону.
Нагадаємо, після масштабного обміну військовополоненими додому повернулись 144 українських військових, серед яких 95 – захисники “Азовсталі”. Ці військові перебувають у вкрай важкому стані.
У червні Асоціація родин захисників “Азовсталі” закликала міжнародних журналістів відвідати колонію в окупованій та показати умови утримання українських захисників. Рідні полонених записали відеозвернення до представників ЗМІ та до співробітників Червоного Хреста.
Як відомо, захисники “Азовсталі” в Маріуполі перед виходом з заводу не складали зброю перед росіянами, а здали її командиру, який у відповідь тиснув усім руки й дякував за службу.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post “Чорний-чорний дим завжди над Азовсталлю”: історія захисника Маріуполя Євгена Лєпіна і його рідних appeared first on Прямий.