Без кардинальної зміни підходів жодна поразка Росії не буде остаточною – Петро Порошенко в статті Le Figaro

Літо 2014 року було спекотним. Тоді, зрозумівши, що Москва не буде підтримувати жодну мирну ініціативу, та віддавши наказ українським військам про контрнаступ, українська влада вперше продемонструвала Путіну і світу свою справжню силу. Від російської окупації були звільнені значні території. Зокрема, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Соледар, Рубіжне, Попасна, Бахмут та Авдіївка. І, звісно, Маріуполь. Жодної доброї волі окупанта у відступі не було, він був змушений піти. Через десять років ці міста та селища, і багато інших, перебувають в окупації. Знов. А воєнна кампанія Росії в Україні і далі триває. На очах у всього світу.
Без кардинальної зміни підходів, жодна поразка для Росії не буде остаточною. Як і жодна перемога Росії – останньою. Пам’ятати про попередні приклади звільнення наших територій і перемоги є критично важливим. Оскільки війна Росії розвивається циклічно. Вона завжди мала сплески активності і заспокоєння. Якщо ці десять років мали всіх нас чомусь навчити, так це тому, що війна Путіна – це його стратегічний вибір. Мета, якій підпорядковано все у нинішній Росії. Манія на межі психічного розладу. Залежність наркомана. Кремлівська верхівка прагне геополітичного реваншу за “найбільшу геополітичну катастрофу ХХ сторіччя” – колапс СРСР, і від своїх намірів добровільно не відмовиться.
Свій реванш путінська Росія бачить шляхом окупації і знищення незалежної України та української нації. Це перший крок. І вона робить все для наступних. Там давно встановили залізну диктатуру, позбулися інакомислення та запустили економіку воєнного часу. Путін отримав бажану консолідацію влади, з якою конкурують хіба що сталінські часи. На наших очах народився монстр, але дехто і далі в це не вірить. Тому назовні Кремлю вдається просувати політику детоксикації Росії та її вищого керівництва, та закріплення у тих країнах і регіонах світу, які кожен із своїми амбіціями шукає більше можливостей для себе за рахунок інших, передусім Заходу. Немає жодних сумнівів у тому, що свою перемогу в Україні путінська Росія бачить як програш Заходу в світі. Переможець не лише отримує все, його ще й не судять.
І головне, Путін отримав би можливість для нових погроз, адже б всі знали, що для нього не існує червоних ліній. Ракетний удар по дитячій лікарні Охматдит – найсвіжіше і найганебніше цьому свідчення. Путінська перемога стала б тяжким ударом по надійності запевнень Вільного світу щодо здатності захищати демократію і принципи світоустрою, заснованого на правилах. Якщо не захистили Україну, попри її власну самопожертву, то чи дійсно це вдасться в іншому регіоні світу?
Циклічність російської війни в черговий раз підходить до точки перегрупування. Попередній такий етап ми вже переживали у 2019 році та про наслідки знаємо. Маркерами є розмови про втому і виснаженість. Про бажання примиритися і зупинитися. Як гриби після дощу з’являються нові мирні ініціативи. Услід за Китаєм взірця лютого 2023 року з’явилися 6 пунктів спільного китайсько-бразильського розуміння. З початку липня та головування Угорщини в ЄС прем’єр-міністр Віктор Орбан немов оголосив хрестовий похід заради миру. Його зустрічі з Главою КНР Сі Цзіньпінем, Путіним, а тоді ще й з кандидатом в президенти США Дональдом Трампом викликали чимало праведного осуду в одних і щире розуміння – в інших. Днями зі своїми ідеями виступив колишній британський премʼєр-міністр Борис Джонсон. А тоді й колишній держсекретар США Майк Помпео запропонував черговий план закінчення війни, з позиції сили. Отже дефіциту мирних ідей немає.
У протидії путінській Росії завжди краще керуватися чіткими підходами. Назву ключові з них. По-перше, нічого про Україну без України. По-друге, жодних компромісів щодо наших незалежності, суверенітету та національної ідентичності. Їхня ерозія під будь-яким приводом рівносильна перемозі Путіна. По-третє, жодних компромісів щодо територіальної цілісності в обмін на мир. Це був би не обмін, а вбивство засадничого принципу повоєнного світоустрою з непередбачуваними наслідками, і, так, вбивство тисяч українців, включаючи дітей, які залишаючись на окупованих територіях, продовжують вірити у повернення свободи завдяки безкомпромісній позиції Вільного світу. По-четверте, жодних компромісів щодо обороноздатності держави та зміцнення української армії, в тому числі шляхом західної зброї і допомоги. Хто не береже власну армію приречений втратити і власну державу. По-п’яте, жодних компромісів щодо санкцій та відповідальності агресора. Без них не буде ані запобіжників для досягнення перемоги і справжнього миру, ані попередження для інших потенційних агресорів. І, нарешті, жодних компромісів щодо членства України в ЄС та НАТО. Україні потрібні не т.зв. “гарантії безпеки”, які не містять ані гарантій, ані безпеки. А “гарантії членства в НАТО”. Десятки договорів про співпрацю у сфері безпеки і оборони з Україною не зроблять для миру, безпеки і стабільності у світі того, що здатен зробити один єдиний документ – Вашингтонський договір 1949 року. Лише приєднання нашої держави до нього поставить крапку у війні Путіна проти демократії та всіх нас. Ба більше, поставивши край неоколоніальним і неоімперіалістичним амбіціям Москви, сама Росія нарешті отримала б шанс зосередитися на внутрішніх змінах, а не чергових реваншистських планах щодо суверенних сусідів.
Десять років протистояння не пройшли для Росії марно. Замість того, щоб санкції вдарили по агресору одразу і потужно, їхнє поступове застосування немов спеціально розвивало у нього здатність опору. Замість того, щоб західна допомога Україні зброєю надала можливість швидко і рішуче викинути агресора з нашої території, тим більше після широкомасштабного вторгнення у лютому 2022 року, їхня нерішуча передача, затримки і затягування, дискусії про дальність і глибину ударів навчили агресора більш ефективно протистояти західній зброї. Замість того, щоб створювати для Росії стратегічну невизначеність, як це вдало продемонструвала “ініціатива Макрона”, та спільно протистояти агресору, на кшталт підтримуваної Польщею ідеї про збиття повітряних цілей в небі над Україною, агресору і далі фактично дарується стратегічна ініціатива без ефективних перешкод.
Світ все ще боїться розправитися з агресором. Циклічність російської війни каже про неминучість нового етапу ескалації з боку Кремля. Проте, ця загроза не є невідворотною. На першому етапі ескалації у 2014-2015 роках путінські плани були зруйновані єдністю українського суспільства і рішучістю влади. На нинішньому другому етапі ескалації Путін помилився у міці українського війська, єдності і солідарності демократичного світу з Україною. Наступного разу, якщо ми це дозволимо, Кремль та його союзники будуть готові знищити наш спільний демократичний світ.
Саме тому, досить страху і напівзаходів. У західного світу є все, що потрібно для перемоги та стратегічної поразки Росії ще в Україні. Не треба боятися перемоги України. Ця перемога – про збереження державності, відновлення міжнародно визнаних кордонів і захист людей. Так само не варто боятися поразки Росії. Ця поразка – про виведення російських військ з окупованих територій, позбавлення Москви можливості тероризувати світ і вбивати людей, відповідальність за агресію. Час для примушення Росії до миру, а не умиротворення. Час для справжнього трансатлантичного лідерства, яке запамʼятає історія і людство із вдячністю. Час перемагати.
Нагадаємо, Петро Порошенко написав у статті для французького видання Le Figaro, що не треба боятися перемоги України і не треба йти на жодні компроміси з російським агресором. Світу потрібно припинити боятися розправитися з Путіним та перервати циклічність російської війни.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post Без кардинальної зміни підходів жодна поразка Росії не буде остаточною – Петро Порошенко в статті Le Figaro appeared first on Прямий.