Анексія Криму: хто “здав” півострів росіянам і чи можна було уникнути окупації

28 лютого 2014 року Верховна Рада Криму, оточена російськими солдатами без розпізнавальних знаків, проголосувала за так званий “референдум” про статус півострова. Того ж дня “зелені чоловічки” почали блокувати українські військові частини, захопили аеропорти Бельбек і Сімферополь, перекрили сухопутні в’їзди з материкової України. Крим опинився в облозі, а Україна – перед вибором: битися чи відступити. Історія обрала друге. Але чому? Чому в момент, коли ворог уже ступив на нашу землю, офіційний Київ заявив про “небоєздатність” армії? І чи можна було зупинити анексію?

День, коли все почалося

Стенограма засідання Ради національної безпеки і оборони від 28 лютого 2014 року – ніби пожовклий лист із минулого, що відкриває очі на хаос і нерішучість тодішньої влади. Виконувач обов’язків міністра оборони Ігор Тенюх на екстреній нараді кинув фразу, яка стала вироком: “Сьогодні ми зможемо зібрати зі всієї країни понад 5 тисяч боєздатних військових. Їх можемо кинути в Крим, але це не вирішить проблеми”. Понад 20 тисяч російських солдатів проти 1,5–2 тисяч українців, готових стріляти – такою була його математика. Але чи була це правда?

Тенюх – призначенець за квотою ВО “Свобода” – не мав управлінського досвіду на такому рівні. Його слова про небоєздатність армії прозвучали як офіційне запрошення для Росії: “Приходьте, опору не буде”. Замість оцінки реальних сил і стратегії він озвучив ворогу слабкість України, розписавшись у власній безпорадності. Це був не просто промах – це був сигнал, який Москва почула чітко.

“Гордо підняті прапори” чи ганебна втеча?

На тому ж засіданні РНБО, за словами Тенюха, Степан Полторак, тодішній очільник Нацгвардії, запропонував: “З гордо піднятими прапорами виводити наші частини з Криму”. Полторак пізніше назвав ці слова “неадекватними”, уточнивши, що не був членом РНБО і такого не казав. Але чиї б не були ці слова, вони відображають атмосферу того дня – дезорганізацію, страх і брак волі.

Ільмі Умеров, член Меджлісу кримськотатарського народу, згадує: “З 300 військових частин у Криму хоча б 10–20 могли б дати бій. Якщо на тебе нападають, ти маєш захищати свою частину. Але накази були протилежні – не чинити опір”. Він покладає провину на Олександра Турчинова, в.о. президента, який, за його словами, не зміг організувати спротив. “Третій день при владі – не виправдання”, – додає Умеров у розмові з QIRIM.News.

Помилки ціною в півострів

Перша помилка – призначення Тенюха. Людина без досвіду на чолі Міноборони в момент, коли Крим уже кишів “зеленими чоловічками”, – це як віддати ключі від дому грабіжникам. Його заява про “5 тисяч” стала не оцінкою, а капітуляцією. Росія, почувши це, зрозуміла: можна брати все.

Друга – відсутність наказів. 5 березня 2014 року Шевченківський суд Києва видав постанову про затримання “спікера” кримського парламенту Володимира Константинова та “прем’єра” Сергія Аксьонова за державну зраду (ч. 1 ст. 109 КК). Але вже 7 березня Константинов спокійно летить до Москви – через український повітряний коридор, забезпечений Києвом. Чому не підняли винищувачі? Чому не посадили літак зі зрадниками? Відповідь – у нерішучості вищого керівництва, яке воліло ділити портфелі, а не боронити країну.

Третя – запізніла мобілізація. Лише 17 березня, коли “референдум” уже відбувся, оголосили часткову мобілізацію і наказали стріляти при штурмі частин. Але до того війська тримали на повідку: “Не провокуйте”. Деморалізація солдатів, які не розуміли, чий наказ виконувати, стала неминучою.

Четверта – відмова від воєнного стану. Стаття 17 Конституції забороняє використовувати ЗСУ всередині країни без нього, але Турчинов і РНБО цього не зробили. Генерал Володимир Замана у суді над Януковичем назвав це “стратегічною помилкою”. Він вважав: проблема не в Путіні, який “підібрав безгосподарне”, а в Києві, де ніхто не збирався битися за Крим.

П’ята – втрата народного спротиву. У Криму було досить проукраїнського населення, зокрема кримських татар, які могли б стати силою. Масова роздача зброї, як у Києві в 2022-му, дала б шанс на опір. Але цього не сталося – ще один штрих до портрета зради.

Хто здав Крим?

Турчинов, Тенюх, силовики – кожен ніс свій хрест відповідальності. Але чи була це зрада, чи безпорадність? 90% кримських працівників СБУ та поліції перейшли на бік ворога – їх купили ще до анексії. Росія знала: спецслужби Києва не блокуватимуть, бо самі “кришували” бізнес, а не країну. Коли Кремль побачив, що опору немає, “російська весна” пішла на Схід.

Володимир Зеленський в інтерв’ю Axios on HBO сказав: “Якби я був президентом, ми б усі там померли, але ‘зелених чоловічків’ не пустили б”. Чи правда це? Можливо. Але тоді, у 2014-му, офіційний Київ обрав інше – мовчання і відступ.

Чи повернемо Крим?

За 10 років Росія замінила понад 35% мешканців Криму, перетворивши його на військову базу. Кирило Буданов вважає: відвоювати півострів легше, ніж Донбас – два входи (міст і перешийок) простіше перекрити, ніж 1000 км фронту. Але це потребує не лише дипломатії, а й зброї.

Крим зник у сутінках через помилки влади – від Тенюха, що здав позиції, до Турчинова, що не наказав битися. Ці тіні минулого досі тяжіють над нами. Але якщо ми не вчимося на них, то хто поверне півострів? Питання відкрите – як і рана, що не гоїться вже 11-й рік.