Згадати те, чого не було: огляд на “Пам’ять” з Тільдою Свінтон

Минулого четверга в обмежений український прокат вийшла стрічка тайського режисера  Апічатпонга Вірасетакула “Пам’ять”, яку презентували на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Також стрічка може поборотись за “Оскар-2022”, як найкращий іноземний фільм від Колумбії. 
Кінооглядач “Прямого” переглянув фільм та готовий пояснити чому він може здатись важким для сприйняття.
Апічатпонг Вірасетакул – це один з небагатьох сучасних азійських режисерів, які змогли підкорити західного глядача. Його картини (фільмами назвати це насправді дуже важко) завжди здавались європейському глядачеві цікавим та екзотичним авторським висловлюванням.

Сюжет  “Пам’яті” переказати фактично не можливо, власне його там як такого і немає – це радше нарис сюжету про Джесіку (як завжди магнетично прекрасна Тільда Свінтон), яка приїхала в Колумбію, що провідати хвору сестру і раптом втрачає сон через постійний звук удару, який чує у власній голові. Вона знайомиться зі звукоінженером Ернаном, який намагається технічно відтворити цей звук і з селянином Ернаном, який розкриває їй секрети пам’яті. Але все це взагалі не опис сюжету, а радше намагання пояснити, що взагалі відбувається на екрані.
Тайський режисер вирішив знімати стрічку в Колумбії. І в цьому є певний символізм, адже саме з Колумбії був один з батьків літературного напряму “магічний реалізм” Габріель Гарсіа Маркес. Фільм “Пам’ять” – це багато в чому магічний реалізм в кіно. Частина подій, які відбуваються на екрані не мають логічних пояснень – це просто магія, при чому магія, яка абсолютно гармонічна для героїв стрічки. Так один з персонажів фільму буквально вмирає на декілька хвилин, а потім воскресає і це, здавалось би диво, що з наукової, що з християнської точки зору нікого не дивує.

Велику частину стрічки  Вірасетакул відводить головній темі своєї творчості – снам. У його іншій картині “Цвинтар блиску” спав цілий армійський підрозділ. Сни, флешбеки, галюцинації, марення – це головний матеріал, на якому тримається творчість тайського режисера. Герої “Пам’яті” – це своєрідні приймачі всіх цих “сигналів” метафізики. Їхнє спілкування відбувається не лише на рівні простої вербальної та невербальної комунікації, а радше на рівні передачі метафізичного один одному.
Камера Сейомбху Мукдіпрома (мені це ім’я майже нічого не говорить, як і вам) постійно знімає крупні плани, які абсолютно знерухомлені. Щоб зрозуміти, що перед тобою саме відеозйомка, а не фотографія, потрібно ловити дрібні фрагменти загальної картинки, як то ледь помітне дрижання травинок чи шерех листочків (зокрема саме тому фільм транслюється лише на великих екранах).

Важливою, як що не найголовнішою, складовою стрічки є звук. Це кіно потрібно відчувати вухом навіть більше, ніж зором. Не дарма головну героїню постійно переслідує містичний звук в її голові. Кожного разу під розмашисте бамкання здригається не лише Тільда Свінтон, а й весь глядацький зал. Те, що не можливо побачити очима, Вірасетакул пропонує відчути звуком.
Кожен по-своєму розглядає явище кінематографу. Для когось – це авторське мистецьке висловлювання, для когось – розважальна атракція, для когось – інструмент пропаганди і далі по списку. Для Вірасетакула – кіно це певний досвід, який він переживає, перебуваючи в просторі кіно. Свого роду – це намагання подолати межу між фізичним та метафізичним, яка звісно завершиться провалом, однак залишає за собою дуже своєрідний кінематографічний культурний продукт наповнений загадковими образами та нарисами.

В сухому залишку “Пам’ять”, це досить складна картина, яка говорить з глядачем напівнатяками та напівтонами, і розкривається повністю лише дуже досвідченому синефілу. Фільм, який не покажуть в новорічний прайм-тайм, але картина, яка має важливу культурну цінність для майбутнього розвитку кінематографа.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.
The post Згадати те, чого не було: огляд на “Пам’ять” з Тільдою Свінтон appeared first on Прямий.