Військове меморіальне кладовище: диявол дрібниць, культура пам’яті й тонке відчуття стилю і доречності формату

Джерело: Facebook-сторінка автора
Нагромадження проблем, котре на нас насувається, інфохаос і терор срачів – таке собі тло для теми, про котру йтиметься нижче. Але обійти цю тему – зло. Я про фіаско політики пам’яті. Нові приводи говорити “провал” дали презентація Мінвету проекту Військового Меморіального Кладовища і відкриття “пам’ятника” Олександру Мацієвському. Події не пов’язані одна з одною, але говорять про одне – розуміння, як зафіксувати історію нинішньої війни, немає.
Виявляється треба окремо наголошувати, що пам’ятник і скульптура галереї Тюссо, це таки окремі галактики. Різні жанри. Різні інструменти донесення інформації. Різні глибини сенсів.
Не дивина, що соцмережам невтямки про це. Сум, що люди, від яких залежало відкриття скульптури Мацієвського та її створення, вирішили, що «я художник, я так бачу», достатня підстава для творення і встановлення.
Тобто, цілком можлива музейна експозиція, де в реалістичному форматі фігури передана емоція історичної особи, драматизм, героїзм, чи епічність події. Тут реконструкція сюжету, його дійових осіб і антуражу мають право на життя. Але мета такої композиції є інформативна, ілюстративна – візуалізувати факт. Пам’ятник, це інше.
Він може бути антропоморфним, звісно. Але місія пам’ятника – змусити замислитися, нагадувати в публічному місці про…
І тут вже талант митця має підібрати оптимальний баланс творчих інструментів, підходів, форматів. І що важливіша тема пам’ятника, то тонші матерії задіяні, то більшою має бути міра такту, відчуття духу, стилю тощо. Погодьтеся, що пам’ятник Їжачку в Тумані чи банці супу, це один набір, пам’ятник творчим персоналіям чи нетрагічним подіям – інший набір, а пам’ятники геноцидам, трагедіям, війнам, їх жертвам чи героям – кардинально інший.
Сплутав інструментарій – знищив суть. Чи не це відбулося зі скульптурою Олександра Мацієвського?
Схоже невідчуття теми, формату, інструментів і значущості для нації наслідків помилкових рішень має місце і в історії народження Національного Військового Меморіального Комплексу. Презентований Мінветом проект – набір архітектурних референсів в дусі “стильно-модно-сучасно”. Прибери з портфоліо зображення із надгробками і не здогадаєшся, що решта – військове кладовище. Так не має бути.
Те, що влада під тиском суспільного запиту – зрозуміло. Але ваяти шопопало, щоб продати це суспільству, типу “краще хоч якось, аніж ніяк” – не правильно. Краще ніяк, аніж шопопало. Звісно, в такому випадку має бути політична відповідальність – ви некомпетентні невігласи, які не спроможні до системної високомистецької і насиченої сенсами роботи? Встали – вийшли. Вам не місце у ваших кріслах. Геть. Усі.
Хтось спитає – та поясни, що не так? Ок – все… Хоча, ні – сосни, які ростуть в секторах поховань, це добре. А решта…
Де військова символіка? Навіщо крематорій із акцентованою трубою, ви там подуріли чи що? Навіщо на надгробках світлини? Ви впевнені, що будуть усі світлини і що вони будуть одного формату і співставної якості? Ви в 21 столітті не придумали кращого способу показати відвідувачам комплексу особу похороненого Воїна? Де і що буде Пост №2 (№1 має бути на території Національного Пантеона)? Де буде почесна варта? Куди на свята приїздитиме Президент чи іноземні делегації і покладатиме вінок?
Перелік запитань можна продовжити. Вони усі риторичні.
Тепер процедурне і очевидне – перепрошую, а чому нам показали ОДИН проект? А де інші ідеї? Де конкурс проектів, пані міністр? Нагадую – коли мова зайшла про створення музею революції Гідності, був КОНКУРС із можливістю участі фахівців з усього світу. Було ТЗ, була можливість ОБГОВОРЕННЯ проектів. Можна було прийти і подивитися – які варіанти вирішення задачі пропонуються. А зараз, що завадило? Хтось за руки тримав обрати АВТОРИТЕТНЕ журі, котре б взяло на себе відповідальність за наслідками публічних дискусій обрати кращий варіант?
Є стійке відчуття – чиновники і політики, причетні до ухвалення рішень банально не усвідомлюють – йдеться про фіксацію в просторі і часі людей, які присвятили себе збереженню Державності.
Вирішення задач рівня Національного Пантеону чи Військового Меморіального Кладовища, це не чиновницьке “навід***сь”, ще й на побудові грошенят можна намить… це має бути місія, найважливіша справа усього життя для причетних. Це можливість вписати себе в історію. Ясна річ, це і шанс правильно написати саму історію… припускаю, цю деталь геть забули.
Як би парадоксально не звучало – війни виграють не лише ті, хто реально беруть гору на полі бою, а й ті, хто вміє краще і надійніше зафіксувати пам’ять про війну для наступних поколінь. Хтось цим користується із виховною метою, інші – щоб спотворити минуле і буквально поставити його догори дригом. Серед перших давно і потужно – США, в останній час досить системно – Польща. Серед других в топах – Росія, де спотворення історії, це окремий цех фабрики зомбування.
У світі вдосталь кейсів, які варто було б вивчити, щоб пройнятися замислами і творчими ходами, багатошаровістю, зрештою. Таке вивчення мало б допомогти втримати той самий баланс інструментів, підходів і форматів; налаштувати такт, дух і стиль. Творити настільки важливий для Нації смисловий проект, це як творити епічне полотно, або геніальну партитуру – немає неважливих дрібниць. Кожен напівтон, ракурс, тінь, навіть траєкторія проходження сонця… – на вагу… ні, не золота – Пам’яті.
Тільки такий підхід і був би проявом культури процесу.
Але…
Посилання на творіння Мінвету. 
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post Військове меморіальне кладовище: диявол дрібниць, культура пам’яті й тонке відчуття стилю і доречності формату appeared first on Прямий.