Підручники зі “всепропальщини”: чи варто в Україні змінювати історичну освіту

Джерело: Facebook-сторінка автора
В українському суспільстві, в соціальних мережах розганяється ср.. чергова дискусія, цього разу – з приводу запропонованих МОН України “концептуальних засад реформування історичної освіти” та, зокрема, запровадження інтегрованого курсу історії на зміну “паралельному викладанню” історії України та всесвітньої історії.
Наше суспільство і за відносно мирних умов не страждало від нестачі “активістів”, які легко викривали сутність будь-яких політичних-наукових-освітніх-медицинських проблем, не маючи відповідного професійного фаху (бо “кожній розумній людині зрозуміло” і т.п.). Зараз, за умов війни, українське суспільство, природно, радикалізується.
Утім, не бачу потреби відповідати екзальтованим радикалам, які вбачають у реформі історичної освіти зраду і всепропальщину, або, навпаки – омріяну тисячоліттями однозначну перемогу. Сподіваюсь на конструктивний діалог професіоналів – вчителів історії, освітян, істориків-науковців, та популяризацію матеріалів такої дискусії.
Вважаю, що я маю відповідні компетенції для власних оцінок “інтеграції”, адже все життя займаюся історичною освітою та наукою; більше 20 років вчителював у школі, 15 років викладав в університеті, вже третє десятиліття займаюся підручникотворенням.
Отже, мої думки щодо НЕОБХІДНОСТІ ІНТЕГРОВАНОГО КУРСУ ІСТОРІЇ.

“Справи науковців за кордоном – не питання Української держави” – заступник міністра освіти

1. Історія України є складовою європейської, світової історії. ІСТОРИЧНІ ПРОЦЕСИ І ЯВИЩА НЕМОЖЛИВО ЗРОЗУМІТИ ПОЗА КОНТЕКСТОМ. Змушений писати доволі банальні речі, і у цій невдячній справі вважаю за краще наводити слова колег. Блискучий український історик Ярослав Грицак часто підкреслює: чим ширший контекст – тим глибшим може бути аналіз історичного явища. Зараз інтернетом гуляє фраза, яка приписується то Ярославу, то Квіслінгу, а в дійсності – Р. Кіплінгу: “Що ви можете знати про Англію, якщо ви тільки про Англію й знаєте”. – Так, цю думку актуалізував Я. Грицак у своєму останньому бестселері “Подолати минуле: Глобальна історія України”. У цій же книзі Ярослав далі пояснював: “…Тобто якщо ви хочете знати, наприклад, історію Волині, вам потрібно знати і польську історію, і білоруську історію, і литовську історію, і єврейську історію, і російську…”. – Так-так, історію росії теж треба знати, при чому жодним чином не підміняючи свою національну історію наративами наших ворогів.
Не буду згадувати події ХХ ст. і сучасності, які можна осягнути лише в глобальному контексті. Наведу слова із посту історика, вчителя Олександра Сапронова: “…Як можна без інтеграції розглядати націотворення 19 століття, дві світові війни, Холодну війну, розпад колоніальної системи та ще купу інших тем поменше? Яскравий приклад – якраз-таки націєтворення без інтеграції з європейським досвідом і формує комплекс меншовартості, бо виходить, що одні ми такі були, в 19 столітті, бездержавні. А національні рухи поляків, чехів, греків, угорців, фінів, балтійських та балканських народів ідуть гуляти, бо за Францією з США їх розглядати ніколи”.
Додам від себе, що не тільки сучасні, але і явища від стародавньої до модерної історії піддаються аналізу лише у контексті: опір руських князівств монгольській навалі – та діяльність колаборанта Александра Невського; становлення українського козацтва – та політика Речі Посполитої. До речі, варто прочитати роботи блискучої української історикині Наталії Старченко, щоби зрозуміти неможливість “відриву” (або “окремішнього вивчення”) історії українського козацтва, української шляхти, української ранньомодерної історії взагалі від історії Речі Посполитої, історії Європи.
Задам просте риторичне питання: чи всі пам’ятають, що Богдан Хмельницький був сучасником Олівера Кромвеля? Чи всі розуміють, що події Козацької революції 17 століття треба вивчати в контексті світових подій, зокрема Англійської революції 1640 р.?
Наведу й оригінальну думку Я. Грицака (варто читати його та інші книжки!) про вплив відкриття Америки на формування українського козацтва.
2. Інтегрований курс – це не “розчинення” історії України у всесвітній історії, і не механічне поєднання цих двох курсів. Курс “Україна” (або “Україна і світ”, або ін., – дискусія про назву ще триватиме довго) – це новий курс, де і за змістом, і за більшою кількістю часу ГОЛОВНА УВАГА ПРИДІЛЯТИМЕТЬСЯ САМЕ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ У КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ, З РОЗГЛЯДОМ ВАЖЛИВИХ СЕНСІВ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ, яка має глобальний характер. Ще раз, це не телеграфний речитатив дат-імен-фактів-фактиків, а сучасне бачення історії, сучасні сенси.
При цьому інтегрований курс покликаний посилити україноцентричність у викладанні історії. Мій колега і друг, історик Дмитро Секиринський пише: “Як вчитель історії з 37-річним стажем пояснюю. Поділ шкільного курсу на два предмети є штучним і неефективним. Це спадок совкового поділу на історію СРСР і всесвітню історію, який існував з виключно ідеологічних причин, а потім зберігся на пострадянському просторі із заміною історії СРСР на курси національної історії. При цьому не бралося до уваги, що Україна знаходиться не в іншому Всесвіті, а є органічною частиною світової історії. Тому і вивчатися вона має у контексті світової історії, без цього контексту у ній нічого зрозуміти неможливо”.
Чому ж не перейшли до інтегрованого курсу відразу після здобуття Україною незалежності? Думаю, що тоді, у 1991-му та трохи пізніше ще існувала небезпека тиску совєтської історіографії на українську, що розвивалася. Чимало викладачів отримували відомості про українську історію одночасно зі своїми учнями із “Історії України” Ореста Субтельного та ще деяких нечисленних доступних видань. Пам’ятаю, як пан Орест казав мені, наскільки він був здивований тому, що його посібник для українських недільних шкіл у Канаді став ледь не головним підручником навіть в університетах України.
Зараз велика когорта українських істориків, базуючись на сучасній методології, сфокусувала наукове бачення української та світової історії, і сформувала науковий ґрунт для українських підручників історії, зокрема – для “українського бачення” всесвітньої історії, тож інтегрований курс – на часі.

Освітній застосунок “Мрія” працює в тестовому режимі у 40 школах України

3. Мало хто із критиків реформи помітив, що В УКРАЇНСЬКІЙ СИСТЕМІ ОСВІТИ ІНТЕГРАЦІЯ ІСНУЄ НЕ ПЕРШИЙ РІК, А В ДЕЯКИХ КЛАСАХ НАВІТЬ БЕЗАЛЬТЕРНАТИВНО. Так, у 6-му класі вивчається інтегрований курс історії України та всесвітньої історії, і немає окремих курсів.
До речі, Volodymyr Viatrovych Володимир В’ятрович, який раніше був прибічником викладання інегрованого курсу, зараз свій пост у фб починає з побоювання – “Не згубити свого”. Як і інші українські історики, я згоден з цією ідеєю, але не розділяю страхів щодо інтегрованого курсу. Власне, сам Володимир проілюстрував свої роздуми дуже змістовною схемою від МОН (див. ілюстрацію), яка відображає принциповий підхід до інтегрованого курсу, стрижнем якого є історія України.
Серед інших застережень, В. В’ятрович висловлює сумнів, що вдасться дотриматися “квоти” на більшу питому вагу історії України в інтегрованому курсі: “…Не зрозуміло як цей “квотний” підхід можна втілити у життя? Як розповісти учням історію наприклад Древнього Єгипту чи Шумеру в тексті де 2/3 буде про Україну?”.
Натомість і автори підручників, і вчителі історії добре розуміють, що в історії Стародавнього світу, природно, питома вага давньої слов’янської історії буде незначною. Ми ж не будемо займатися створенням неправдивих міфів, як це роблять наші північні невдалі сусіди, перекручуючи та крадучи українську історію та історію інших народів. Проте під час вивчення на уроках новітніх часів, зрозуміло, доля української історії може бути і 70, і 80% – залежно від потреби наукового висвітлення історичних подій та явищ та більш ефективної методики їх викладання учням.
4. У дискусіях-суперечках про моделі викладання історії часто посилаються на ДОСВІД ІНШИХ КРАЇН.
Історик, автор багатьох наукових та популярних книжок – і редактор та співавтор низки наших спільних підручників Сергій Громенко Сергій Громенко підтримує ідею інтегрованого курсу. Крім того, у своєму пості у фб він згадує польський досвід підручникотворення й пише: “бачив цьогорічні підручники – шедеври поліграфії”.
Ось тут хочу зауважити кілька моментів.
1. ПОЛІГРАФІЯ в українських підручниках можлива ще краща, ніж у польських колег. Але для цього треба переглянути державні “санітарні норми” щодо формату книжок, використання кольорів, “норм” дизайну тощо. Бо чомусь польським учням держава дозволяє користуватися підручниками великого формату (розміру), де вдається цікаво розмістити ілюстративний/текстовий матеріал, подати яскраві ілюстрації та написи різними кольорами, різної довжини рядка (!) тощо. Натомість в Україні діють “свіженькі” (від 2007 р.) державні “Гігієнічні вимоги до друкованої продукції для дітей”, які відповідають скоріше не сучасним потребам/можливостям, а совєтським традиціям середини ХХ ст.
2. Вже багато років я беру участь в роботі Українсько-Польської комісії експертів підручників з історії та географії і можу засвідчити, що польські експерти – науковці та освітяни – визнають, що кращі українські підручники історії (видавництва “Оріон” та ін.) не гірші, а з точки зору використання СУЧАСНОЇ МЕТОДИКИ (творчих завдань та навчальних ігор, мультимедійних платформ та 3D реконструкцій, ШІ та ін.) часто кращі за польські (ці оцінки, зокрема, відображають фото).
3. Згоден із Сергієм Громенком щодо позитивного досвіду Польщі (як і інших країн) у методології вивчення історії, РОЗГЛЯДІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ У КОНТЕКСТІ СВІТОВОЇ. Очевидно, ніхто не буде звинувачувати поляків у недостатності патріотизму. Саме високий рівень національної самосвідомості поляків (як і естонців, литовців, латишів) дозволив їм зайняти чітку позицію по відношенню до імперського безумства сучасної росії та її війни проти України.

У “Дії” стали доступні документи про освіту: деталі

Поляки вивчають національну історію саме в контексті європейської та світової. Вони мають багато програм, ще більше підручників, і ніде та ніхто не боїться “розчинення” історії Польщі. Мене колись позитивно вразив підхід в одній із польських “лінійок” підручників історії, де виклад навчального матеріалу був побудований за такою логікою: історичні події у світі – у Європі – у Польщі – “зміни в мені”, тобто в людині.
Ще багато можна писати “за” інтеграцію. А хто ж проти?
ПРОТИ ІНТЕГРОВАНОГО КУРСУ виступає частина вчителів, на мій погляд, через низку причин:
– Міносвіти України не провело необхідної попередньої інформаційної, роз’яснювальної роботи;
– досить велика частина вчителів має консервативні погляди на історію та її способи викладання, спираючись на власний досвід освітніх проблем внаслідок численних і часто непідготовлених та недосконалих реформ;
– частина вчителів та “експертів” висловлює побоювання, що перехід до інтегрованого курсу знизить ефективність навчання (?) та нанесе шкоду вихованню патріотизму.
Моя колежанка і друг, вчителька історії Наталія Власова пише з цього приводу: “А хто і коли перевіряв ефективність двох паралельних лінійних курсів?… Я розумію, чому розвели такий кіпіш… Коментують, панікують, створюють петиції… Більшість елементарно боїться і не хоче змін. Не хоче міняти звичні підходи, створювати нові дидактичні матеріали, отримувати нові програми або підручники… Тому починається спекуляція на “патріотизмі”, “нищенні історії України”, звинуваченнях МОН і реформаторів”.
Отже, ще одна група противників інтеграції – та частина вчителів, яка просто… лінується перевчитися, відмовлятися від напрацьованих роками планів-конспектів уроків та методичних розробок.
Визнаю, що я особисто належу до останніх: Я Є ДУЖЕ ЛІНИВОЮ ЛЮДИНОЮ. Мої мрії – подовше поспати; провести час зі своїм кращим чотирилапим другом – диваном; щонайменше часу приділяти роботі, а більше – відпочинку. Інша річ, що це не вдається… Власне, через те, що мені було ліньки марно вбивати час на викладання історії за непридатними для школи підручниками постсовєтської доби (шановного академіка В. Сарбєя та ін.) – я і почав писати свої методичні розробки, посібники, підручники.
А зараз мені було б набагато легше відстоювати викладання в школі паралельних курсів з історії України і всесвітньої історії. Бо тільки в цьому році вибір вчителів і відповідний загальний наклад підручників для 7 класу мого авторського колективу склав більше 420 тисяч примірників (як я вже писав, – приблизно стільки ж, скільки у всіх інших колег-авторів, разом узятих). А ось наклад інтегрованого курсу – менше 15 тисяч! Бо вчителі звикли до звичного… При цьому роботи над цим принципово новим виданням “Україна і світ” у співавторів Дмитра Секиринського, Наталії Власової, Влада Кронгауза та Вашого покірного слуги було на порядок більше, ніж при створенні “традиційних підручників паралельних курсів”.
Ми будемо продовжувати розробку програм і підручників, історичних Атласів та методичних посібників до інтегрованого курсу історії. При цьому не відмітаючи досвід створення “класичних” підручників спільно з блискучими вчителями Оленою Бурлакою, Віталієм Дрібницею (Vox Veritatis!), Олександром Желібою, Іриною Піскарьовою, вищезгаданими колегами, а також із потужною групою науковців (синтез цієї роботи можна буде побачити на прикладі нових підручників для 8 класу Видавництва “Оріон” вже наступного навчального року).
А попереду – ще більш радикальні зміни: ПЕРЕХІД ВІД “ЛІНІЙНОГО” ВИКЛАДАННЯ ДО КОНЦЕНТРІВ. Тоді, зокрема, в 10-12 класах ми знову повернемось до Стародавнього Сходу та доби Античності… Але це вже зовсім інша історія, про яку буду говорити окремо.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post Підручники зі “всепропальщини”: чи варто в Україні змінювати історичну освіту appeared first on Прямий.