Не дуже магічна сила мистецтва: огляд на французьку комедію “Тріумф”

Минулого четверга в український прокат вийшла французька стрічка “Тріумф” режисера Еммануеля Курколя, яку у 2020 році визнала найкращою комедією року Європейська кіноакадемія.
Кінооглядач “Прямого” пояснює чому це стрічка, де спершу весело, а потім трішки сумно.
Сюжет стрічки розповідає нам про театрального актора Етьєна, чия кар’єра пішла коту під хвіст, і тепер, що звести кінці з кінцями він погоджується вести гурток театральної самодіяльності у виправній установі. Етьєн – перша людина, що прислухається до думок в’язнів і вирішує поставити з ними п’єсу Семюеля Бекета “Чекаючи на Годо”. Попри всі труднощі спектакль проходить блискуче і тепер на трупу чекають гастролі, а також спокуса втекти з в’язниці.

Сюжет фільму насправді вільний переказ реальних подій, які відбулися у Швеції в 1985 році. Місцевий режисер Єнс Йонсон зробив постановку Бекета з ув’язненими тюрми суворого режиму. В день прем’єри у національному театрі в Гетеборзі – “актори” дали драла, а режисер виступив з імпровізаційним моноспектаклем про життя засуджених та свій досвід роботи з ними.

Курколь переносить ці події у Франції, а спектакль розтягує не лише на прем’єру, а й національні гастролі, однак основні віхи реальної історії зберігаються. Історія п’єси “Чекаючи на Годо” – це історія двох невдах, які очікують примарного пана Годо, який має дати їм роботу, але герої так і не дочекались його. Деякі літературознавці вважають, що Годо – це символ Бога, сам Бекет говорив, що він сам до кінця не знає чи існував Годо. Етьєн, а через нього і Курколь, виносять суть п’єси Бекета, як тему безкінечного очікування, що особливо зрозуміла в’язням, які, окрім того, що в глобальному сенсі очікують волі, так ще й живуть в суворій дисципліні, де ти постійно чогось очікуєш в побуті: прогулянок, їжі, приймання душа.

Режисер не дуже акцентується на історіях своїх героїв. Нам до кінця невідомо чому не склалась акторська кар’єра Етьєна, за що потрапили за ґрати його актори і яка була їх мотивація йти в тюремний театральний гурток. Ба більше, режисер закидає кілька сюжетних ліній, які обриваються посеред стрічки та не мають жодного сенсу, як то відносини Етьєна з донькою чи лінія в’язня, який пішов з гуртка, але продовжував бувати на прем’єрах. Це все ускладнює картину, але немає жодної смислового чи сюжетного навантаження.

Розповідаючи історію про постановку в’язнями Бекета, Курколь розповідає історію про силу мистецтва, яка дає можливість зробити нестерпність буття легшим. Однак, це не історія про виховну роль мистецтва, де всі герої під дією прекрасного змінились. Ні, кримінальники лишаються кримінальниками, і пів року робити акторами не може змінити життя в злочинному світі. Однак, пів року роботи однозначно дають змогу їм відчути себе вільнішими та в чомусь кращими. Один з героїв завдяки театру може бачитись з дружиною, інший – подавати зі сцени приклад своєму синові. У письменника Сергія Довлатова в збірнику “Зона. Записки тюремного наглядача” є схожа історія про радянський виправний табір (Довлатов служив строкову службу в конвойних військах), де зеками довилось грати в спектаклі про червону революції 1917 року. Де увязнені насміхаються з пафосу пропагандистської пєси, аж поки один з вязнів не починає виконувати революційні пісні, що знаходить відгук і трепет в зеків, однак не міняє їх і не стає катарисисом.  В цьому плані, що стрічка Курколя про постановку Бекета, що оповідання Довлатова розповідаються одну й туж важливу істину: мистецтво дійсно може впливати на життя людини, однак його катарсична сила занадто перебільшена. Так герой “Тріумфу”, який не вмів читати може раптом вивчити великий монолог і навіть гармонійно зіграти його на сцені, але це не зробить його іншою людиною, якщо до цього десяток років він крав та торгував марихуаною. Саме тому, “Тріумф” – це комедія, адже розповідає нам про досить смішну історію постановки спектаклю далеко не акторами, як наприклад у стрічці “Людина епохи Відродження” з Дені ДеВіто, однак це комедія від якої наприкінці трохи сумно, від того, що замість очікуваного гепі-енду про силу мистецтва, вона розповідає про те, що деякі речі не міняються ніколи.

В сухому залишку, “Тріумф” – це цікавий приклад фрнцузької трагікомедії, яка попри те, що має сюжетні недопрацювання, все ж намагається щиро говорити з глядачем про історії, які не мають гепі-енду, але в цьому вони й важливі для нас.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.
The post Не дуже магічна сила мистецтва: огляд на французьку комедію “Тріумф” appeared first on Прямий.