Фронт, якого не помітили

Поки країна рахує втрати на передовій, у неї триває ще один фронт — адміністративний, дипломатичний, апаратний. Фронт міжнародного спортивного управління. І на цьому фронті Україна методично, крок за кроком, втрачає позиції вже кілька років — просто це не супроводжується сиренами.

За останні дванадцять місяців картина стала беззаперечною: МОК тимчасово зняв призупинення членства Олімпійського комітету Росії, скасував обидві захисні рекомендації 2022 та 2023 років, повернув сторінці ОКР місце на офіційному сайті організації. Паралельно близько півтора десятка міжнародних федерацій — від дзюдо й боротьби до фехтування, важкої атлетики та ковзанярського спорту — або повністю відкрили двері російським спортсменам із прапором і гімном, або допустили їх у нейтральному статусі. Власний президент НОК України Вадим Гутцайт публічно визнав, що не має відповіді, що робити, щоб представників країни-агресора не було на Іграх у Лос-Анджелесі. Це не приватна думка — це фактичне визнання відсутності стратегії від людини, яка цю стратегію зобов’язана мати.

Це не почалося у 2025 році

Ключова помилка — вважати нинішній обвал раптовим. Він не раптовий. Пом’якшення позиції МОК у 2025–2026 роках — це не причина провалу, а його наслідок. Причина закладена набагато раніше:

• П’ять років українська дипломатія на спортивному треку обмежувалася переважно листами й заявами — спільними зверненнями НОК, Мінспорту та МЗС до МОК і федерацій. Листи — не стратегія. Листи — це тактика для тих, у кого немає важелів.
• За цей час у Росії вибудувалася системна робота на цьому ж полі: судячи з публічних заяв російських спортивних чиновників, до липня 2026 року понад 20 федерацій уже допускали російських юніорів із прапором, а 10 федерацій — узагалі всіх спортсменів без обмежень. Це результат багаторічної цілеспрямованої роботи всередині федерацій — конгреси, голосування, персональна присутність у радах міжнародних організацій.
• У цей же час українська сторона не вибудувала порівнянної присутності в керівних органах самих федерацій — там, де реально ухвалюються рішення про допуск, а не там, де потім пишуться протестні листи постфактум.
• Показовий симптом системної проблеми — обговорення всередині влади самої можливості злиття Міністерства молоді та спорту з Міністерством культури, тобто пониження інституційного статусу спортивного напряму саме в той момент, коли його значення для зовнішньої політики зросло багаторазово.

Іншими словами: поки Україна писала листи, Росія голосувала. Кількість федерацій, де рішення вже ухвалено не на користь України, — це не результат одного поганого кварталу. Це результат багаторічного відставання в роботі на рівні рад, конгресів і персональних контактів усередині самих міжнародних спортивних організацій.

Чому це не «спортивне» питання

Це категорично невірно — списувати те, що відбувається, по відомству «спорт» і залишати його на розсуд одного міністерства й одного олімпійського комітету. У поразки на цьому фронті є прямі політичні наслідки:

• Символічна легітимація агресора. Прапор і гімн країни, яка веде війну, на міжнародній арені — це не про спорт, це про те, що світ перестає бачити в цій війні щось виняткове, що вимагає виняткових заходів.
• Втрата важеля тиску. Спортивна ізоляція була одним із небагатьох реальних, відчутних для російського суспільства наслідків війни — нарівні із санкціями. Її демонтаж знижує сукупну ціну агресії.
• Ризик публічного приниження у 2028 році. Якщо до Ігор у Лос-Анджелесі процес не зупинити, увесь світ побачить російську делегацію під своїм прапором — на тлі того, що бойові дії, за позицією самого Києва, тривають. Це стане не просто дипломатичною поразкою, а образом, який транслюватиметься на весь світ у прайм-тайм.

Чому потрібне втручання перших осіб — а не тільки профільного міністра

Аргумент простий: якщо завдання вимагає зміни балансу сил усередині десятків незалежних міжнародних організацій, його не можна вирішити силами одного міністерства середнього розміру. Потрібна вага всієї держави:

• Президент — тому що тільки він має достатню міжнародну вагу, щоб піднімати цю тему напряму з главами держав-союзників і домагатися координації на рівні G7/ЄС, а не тільки профільних міністрів спорту.
• Кабінет міністрів — тому що потрібна не декларація, а ресурс: фінансування постійної юридичної присутності в CAS (Спортивному арбітражному суді), фінансування системної роботи українських представників усередині керівних органів міжнародних федерацій, а не разових відряджень.
• Парламент — тому що потрібен закон і постійне фінансування, а не разове доручення; потрібен парламентський контроль за тим, чи виконує профільне відомство свою роботу, і механізм відповідальності, якщо не виконує.

Наразі ж складається відчуття, що все питання делеговане вниз — на рівень одного НОК і одного міністерства, у яких, за власним визнанням їхнього керівника, немає стратегії на вирішальному напрямі.

Показово, що саме там, де президент Володимир Зеленський особисто долучається до перемовин — зброя, фінансування, санкції, координація із західними столицями — Україна стабільно домагається результату: постачання, пакети допомоги, дипломатичні перемоги на рівні G7 і ЄС вибудувані системно й результативно. Це доводить, що президентський апарат уміє вести саме таку роботу — перетворювати міжнародний тиск на конкретний, вимірюваний результат. Але саме цей управлінський ресурс, судячи з усього, жодного разу системно не розгортався у бік спортивного фронту: делегувавши тему одному НОК і одному міністерству, президентська команда, домігшись успіху там, де вирішувала особисто, упустила з поля зору напрям, який вимагав точно такого самого особистого залучення на найвищому рівні — просто тому, що він не виглядав екзистенційним на тлі фронту й постачань зброї. Символічна ціна цього упущення стане очевидною рівно тієї миті, коли російський прапор підніметься в Лос-Анджелесі.

Що означає «міняти людей, а не ліжка»

Проблема не в меблях — не в перестановці кабінетів і не в перейменуванні відомств. Проблема в компетенціях і в результаті. Якщо після п’яти років роботи у відповідальних осіб немає відповіді на головне питання — як не допустити Росію на Олімпіаду-2028 — це управлінський провал, а не невдача.

Що потрібно перевірити і, за потреби, змінити:

1. Персональну відповідальність. Хто саме відповідав за роботу з кожною конкретною федерацією всі ці роки, і який результат у кожному випадку. Не загальний звіт «робили, що могли», а конкретна матриця: федерація — відповідальний — результат.
2. Компетенції команди. Чи є в структурі НОК і Мінспорту люди з реальним досвідом роботи всередині міжнародних спортивних організацій — не дипломати загального профілю, а фахівці саме зі спортивного права та з конгресно-виборчої механіки федерацій.
3. Наявність плану на 2026–2028. Не листи постфактум, а проактивна програма: де Україна повинна досягти присутності в радах федерацій до наступних виборів туди, які голоси потрібно консолідувати серед союзників, яка доказова база готується для CAS щодо конкретних «нейтральних» спортсменів із військовими зв’язками.
4. Готовність до відставок за відсутність результату. Якщо через півроку-рік ситуація не переломиться, а перелік федерацій, що допустили Росію з прапором, продовжить зростати — це має спричинити кадрові рішення на рівні тих, хто відповідав за цей напрям, а не тільки чергове спільне звернення.

Симптом того ж провалу — всередині країни

Поки триває боротьба за позиції зовні, показово те, що відбувається всередині — з тією самою інституційною базою, яка мала готувати кадри для цієї боротьби. Йдеться про передачу Національного університету фізичного виховання і спорту України (НУФВСУ) — головного профільного вишу країни — з підпорядкування Міністерства освіти до Міністерства спорту, і про подальший зрив виборів ректора.

Логіка цього кроку була рівно протилежною заявленій меті. Передача профільного університету під спорт декларувалася як посилення галузевого управління — але обернулася втручанням в академічну автономію: обраний колективом кандидат (професор Риган) так і не був затверджений, а виконувачем обов’язків залишився в.о. ректора Васильчук, що перетворило інститут із незалежного наукового центру на об’єкт апаратного контролю. Наукова й освітня база, яка має готувати тренерів, спортивних лікарів, аналітиків і управлінців — тобто саме тих людей, яких катастрофічно бракує зараз на переговорах із міжнародними федераціями, — опинилася заручницею апаратного конфлікту замість того, щоб працювати на підготовку кадрового резерву для тієї самої боротьби за Олімпіаду-2028.

Це пряма ілюстрація тези «міняти людей, а не ліжка»: зміна підпорядкування вишу — це і є перестановка ліжка. Реальне завдання — забезпечити науково обґрунтовану, незалежну від апаратних інтересів кузню кадрів — так і не вирішене, а конфлікт довкола виборів ректора показує, що навіть усередині країни галузеве управління не справляється з базовим завданням: забезпечити інституційну спадкоємність і легітимність там, де вона потрібна найбільше.

Два роки — це небагато, але достатньо

Дві олімпіади — Мілан-Кортіна-2026 і Лос-Анджелес-2028 — розділяє не так багато часу, але достатньо, щоб переломити траєкторію, якщо робота почнеться системно й на найвищому рівні вже зараз. Досвід країн, які діють жорсткіше — Естонії, яка пішла на прямий конфлікт із федерацією фехтування і втратила право проведення турніру, але заявила принципову позицію, — показує, що альтернативні моделі поведінки існують. Питання в тому, чи готова українська влада перейти від режиму реагування постфактум до системної роботи на випередження — і чи готова вона запитати з тих, хто цю роботу всі ці роки вів, але визнає відсутність результату.

Часу залишилося рівно два роки. Це або буде використано, або стане ще однією історією про те, як країна знала про проблему заздалегідь і не зробила того, що могла.

Матеріал підготовлено на основі відкритих джерел і публічних заяв посадових осіб НОК України, Мінспорту України, МОК та профільних спортивних видань.