Міжнародний реєстр збитків відкриває нові можливості: компенсація за нежитлову нерухомість

Міжнародний реєстр збитків, завданих агресією РФ проти України (RD4U), зробив ще один крок до справедливості: із 15 травня 2025 року почався прийом заяв на компенсацію за знищену або пошкоджену нежитлову нерухомість. Про це повідомляється на офіційному сайті Президента України. Офіси, магазини, склади, виробничі об’єкти – усе, що постраждало після 24 лютого 2022 року внаслідок бойових дій, обстрілів чи окупації, тепер може стати підставою для відшкодування. Але чи варто поспішити з заявами, чи, може, за цією новиною ховаються підводні камені?

Що це означає для постраждалих?

Нова категорія (А3.2) у реєстрі дозволяє власникам та співвласникам нежитлової нерухомості – від невеликих крамниць до великих складів – подати заявки на компенсацію. Йдеться про об’єкти, які були частково пошкоджені або повністю знищені через війну. Для подачі потрібно авторизуватися через електронний підпис у кабінеті громадянина на порталі “Дія”, заповнити форму, вказавши дані про об’єкт, право власності, обставини пошкодження, докази (фото, відео, акти обстеження) та орієнтовну суму збитків.

Заяви перевірятиме команда реєстру, після чого їх внесуть до системи. Але є нюанс: самі виплати ще не почалися. Реєстр – лише перший етап, за яким має запрацювати Комісія з розгляду заяв та Компенсаційний фонд. Тобто, подавши заяву зараз, постраждалі лише фіксують збитки, а коли і як отримають кошти – питання відкрите.

Іронія справедливості

З одного боку, ініціатива виглядає як промінь надії для тисяч українців, чиї бізнеси зруйновані війною. За даними Київської школи економіки, станом на кінець 2024 року загальні збитки інфраструктури України перевищують $150 млрд, і значна частина припадає саме на нежитлові об’єкти. Реєстр, створений у травні 2023 року за підтримки Ради Європи, вже зібрав понад 13 000 заяв на компенсацію за житлову нерухомість – сума збитків там сягає €800 млн. Тепер черга дійшла до бізнесу, і це логічний крок, адже економічна стабільність країни залежить від відновлення підприємництва.

Але є й інший бік медалі. Механізм компенсацій досі не запущений, а джерела фінансування – туманні. Уряд розраховує на репарації від Росії, але, враховуючи позицію Кремля, це більше схоже на мрію, ніж на план. Міжнародна допомога та заморожені активи РФ – ще одне потенційне джерело, але їх розподіл затягується через бюрократію та геополітичні ігри. Тож постраждалі, які подають заяви, фактично стають заручниками обіцянок: “зафіксуйте збитки, а гроші – колись потім”.

Чи є шанс на реальну компенсацію?

Реєстр – це лише інструмент для фіксації, а не гарантія виплат. До кінця 2025 року планується запустити 45 категорій заяв, включно зі збитками за втрату близьких, бізнесу чи доступу до майна на окупованих територіях. Але без чіткого механізму та фінансового забезпечення це виглядає як спроба заспокоїти громадян, а не вирішити проблему. До того ж, Росія навряд чи погодиться платити репарації добровільно, а судові процеси в міжнародних інстанціях можуть тривати роками.

Для порівняння: програма “єВідновлення”, запущена в Україні у 2023 році, хоч і має свої недоліки (наприклад, компенсація за нежитлові об’єкти там не передбачена), але вже виплатила мільярди гривень за пошкоджене житло. Міжнародний реєстр, попри гучні заяви, поки що залишається на етапі “збираємо дані”.

Що робити постраждалим?

Якщо ваш бізнес постраждав, подати заяву варто – це фіксує збитки юридично, що може стати в нагоді для майбутніх позовів проти Росії. Але не сподівайтеся на швидкі виплати. Краще паралельно шукати альтернативні джерела відновлення: гранти від міжнародних організацій, програми підтримки малого бізнесу чи навіть страхові виплати, якщо ваш об’єкт був застрахований.

Міжнародний реєстр – це крок уперед, але поки що він більше про надію, ніж про результат. Іронія в тому, що агресор, який зруйнував ваші офіси та склади, навряд чи поспішить компенсувати збитки, а Захід, хоч і підтримує ініціативу, не поспішає брати на себе фінансові зобов’язання. Тож постраждалим залишається чекати – і вірити, що справедливість таки існує, хоч і з запізненням.