Історія, пам’ять і мамина любов: огляд на соціальну драму “Паралельні матері” з Пенелопою Крус

Уже цього четверга в український прокат виходить стрічка культового іспанського режисера Педро Альмодовара – “Паралельні матері”, яка відкривала торішній Венеційський кінофестиваль.
Як за сюжетом сімейної мелодрами розкривається трагедія іспанської історії розповідає кінооглядач “Прямого”.
Успішна фешн-фотографиня Джанніс (сьома роль Пенелопи Крус у стрічках Альмодовара) знайомиться зі студенткою Аною (майже дебют Мілени Сміт) у пологовому відділенні. Вони обоє матері-одиначки. Ана – народжує від гвалтівника, Джанніс – від роману з антропологом Артуро, який допомагає фотографині з головною метою її життя – археологічними розкопками, які зможуть поховати її розстріляного режимом Франко прадіда. Подальша доля героїнь переплітається спершу через материнство, потім через лесбійську пристрасть і врешті-решт через платонічну дружбу та переосмислення самих себе.

Основний сюжет стрічки однозначно нагадує типову латиноамериканську мелодраму  про підміну дітей в пологовому і всі подальші халепи пов’язані з цим. Однак “Паралельні матері” знімає Альмодовар, а тому стрічка виходить значно складніша, ніж проста телевізійна драма. Переживши важливий сповідальний досвід в майже автобіографічній “Біль і слава”, режисер з одного боку береться за нові для себе форми в кіно, як то короткометражка “Людський голос” з Тільдою Свінтон чи повністю англомовна стрічка з Кейт Бланшет, яка вийде на екрани цьогоріч. Однак, “Паралельні матері” – це історія з класичної для Альмодовара тематики. Режисер знову повертається до головних тем своєї творчості: ода материнству, одностатева любов та рефлексії щодо досвіду життя в авторитарному фашистському суспільстві.

У “Паралельних матерях” Альмодовар не просто поєднує уже неодноразово проговорені ним теми, а намагається сфокусувати їх на проблемі поколінь. Старша Джанніс вважає метою свого життя вшанування пам’яті та людське поховання свого прадіда, якого зжер авторитарний режим. Водночас її зовсім юна подруга Ана просто не знає нічого про історію Іспанії і не розуміє для чого їй це знати. Альмодовар (який сам свого часу постраждав від режиму Франко) без будь-яких притаманних йому сінефільських викрутасів показує просту ідею фільму – наше майбутнє ніколи не стане щасливим доти, доки ми з почестю не поховаємо власне минуле. “Паралельні матері” – це історія про те, яким може бути покоління людей, які виросли в суспільстві, що не прорефлексувало свій колишній травматичний досвід. Саме цьому присвячена фінальна сцена стрічки коли мертві, живі та ненароджені покоління зустрічаються разом.

Світ фільмів Альмодовара – це світ сильних жінок. Для режисера важливо розповідати “жіночі” історії про силу та незламність, зокрема це історії матерів та дружин. “Паралельні матері” в цьому плані – це творчий бенефіс Пенелопи Крус. Протягом двогодинного фільму акторка зображує пристрасний оргазм з випадковим коханцем та несміливу і ніжну любов зі значно молодшою подругою. Вона стогне в переймах, зображує пафос на фотозйомках, кричить в поривах злості, плаче в повній розпуці та завмирає в трепеті. І у всіх цих станах Крус настільки прекрасна, що важко концентруватись на комусь з героїв ще. Така експресивна гра Крус підсилюється уже традиційними для альмодоварівського стилю засобами, як то продуманий до дрібниць дизайн інтер’єрів, де завжди є контрасти гарячого червоного і жовтого з прохолодою і майже бляклістю зеленого та синього. Ну і звісно з пафосною музикою композитора Альберто Іглесіаса, який працює з режисером багато років. Таке поєднання кольорових контрастів, музичного пафосу та акторської експерсії створює з “Паралельних матерів” ще один прояв іспанської барокальності в кіно. Ця барокальність – надзвичайно важлива для фільмів Альмодовара. Якщо данський режисер Ларс фон Трієр вибудовує екзистенційність у кіно, занурюючи її в суворий балтійських мінімалізм, то Альмодовар завдяки цій пафосній та емоційній барокальності показує нам середземноморську екзистенційність, яка не менш зворушлива і терпка, ніж на півночі Європи.

В сухому залишку, “Паралельні матері” – це ще одна рефлексія Педро Альмодовара над важливим і болючими особистого для нього суспільними темами. Історія про те, що не можна сподіватись на щасливе майбутнє, якщо твоє минуле не достаньо осмислене та має таємниці, при чому не важливо про кого йде мова – окрему людську долю чи суспільство загалом.
Спеціально для Прямого Ігор Кромф.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter , Telegram та Instagram.
The post Історія, пам’ять і мамина любов: огляд на соціальну драму “Паралельні матері” з Пенелопою Крус appeared first on Прямий.