“Господь не залишив Україну, Він хоче нас навчити”: інтерв’ю з намісниким Києво-Печерської лаври

Що означає закон про заборону релігійних організацій, які пов’язані з РФ; наскільки реально для УПЦ МП розірвати відносини з РПЦ і чи сильне там проукраїнське крило; про ситуацію у Києво-Печерській лаврі та погрози від екснамісника митрополита Павла; який вплив московської церкви на українців та зв’язки з Кремлем; а також про створення на території Лаври першого військового храму.
Про це та багато іншого розповів в ексклюзивному інтерв’ю на телеканалі “Прямий” намісник Свято-Успенської Києво-Печерської лаври, єпископ Бориспільський Авраамій.
– В Україні з’явився закон про заборону релігійних організацій, які пов’язані із рф. Президент вважає, що це буде “духовна незалежність”. Як ви вважаєте, що може змінити цей документ в українському православ’ї сьогодні?
– Насамперед ми розуміємо, що цей закон передбачає заборону релігійний організацій, котрі пов’язані з країної-агресором. І звісно, що всі розуміють, що під цей закон підпадає і УПЦ МП, тому що тільки прийняли закон, вони відразу почали наголосити на тому, що йдеться про заборону їхньої церкви. Чому так – відповідь проста і очевидна. У цій церкві до цього часу СБУ виявляє все нових і нових колаборантів. І нещодавно, коли відбувся обмін Іонафана Єлецьких і ми спостерігали, як його так званий патріарх Кирил радо зустрічав у москві – це все говорить про тісну співпрацю цієї церкви із московією. Хочу наголосити про те, коли ці люди з московського патріархату намагаються говорити про заборону церкви як такої, то звісно, що це є неправда. Тому що забороняється не Церква Христова, а певна юрисдикція, котра, повторююсь, тісно пов’язана із московською патріархією.
– УПЦ в травні 22-го року, реагуючи на вторгнення рф, вони повністю відхрестилися від москви і я цитую “оголосили повну самостійність і незалежність”. Враховуючи понад 300-літню історію і зв’язок тісний з рпц, наскільки реально для УПЦ розірвати ці відносини?
– Так, дійсно. У Феофанії відбувся так званий Собор, де всі спостерігали, де всі були в очікуванні того, що було написано в цих постановчих документах. Але час пройшов і виявилося, що це лише слова. Насправді цього не відбулося. Тому що, як в той час УПЦ МП була пов’язана дуже тісно із рпц, так і на сьогодні ніхто ні з ким ніякі не розірвав зв’язки. Вони прекрасно це знають і вони, напевно, як ніхто володіють тією чи іншою інформацією, але намагаються дійсно відхреститися в тому, що вони не пов’язані з московським патріархатом. Ну ми вже ж говорили, не тільки ПЦУ, а й керівництво влади, зокрема, голова Держетнополітики пан Єленський, котрий чітко вказує на те, що вони повинні були ще до цього часу це не зроблено, вірчі грамоти іншим помісним православним церквам – заявити про їх вихід зі складу рпц, що не відбулося.
Ті їхні так звані старання все таки показати суспільству, що вони є українською церквою – це є неправда, тому що, я повторюсь, ми ж бачимо, які проблеми є в тій церкві. І прикро, коли в країні війна, ми можемо спостерігати у церквах закордоном, коли нещодавно у болгарській церкві, у Болгарії самій виникла небезпека зі сторони священнослужителя, котрий був тісно пов’язаний з рпц – його відразу спецслужби повернули назад. Про що це говорить? Це говорить про те, як реагують інші країни, коли є реальна небезпека. А в нас тут під носом. Я б сказав, що цей закон із запізненням, величезним запізненням, тому що ми втратили багато часу в тому, щоб прийти до цього і все таки Верховна Рада прийняла цей важливий закон.

– А коли він мав бути в ідеалі?
– В ідеалі, на мою думку, він мав бути на початку війни.
– У 14-му році?
– В 14-му році зрозуміло, що цього б не відбулося. У 22-му році. Ще краще, коли б це відбулося, коли Україна отримала незалежність. Практично ті роки працювали проти нас, проти держави, проти українського народу.
– Ви маєте на увазі початок 90-х, коли був створений Київський патріархат, коли були ті суперечки з рпц. А якщо б УПЦ дійсно захотіла відхреститися від москви. Це реально?
– Звичайно реально.
– А в плані зв’язків, не просто відносин як структур, а на духовному рівні і забезпеченні цього всього?
– Ви знаєте, якби було бажання – основне в житті кожної людини – бажання, вона може все змінити, все реалізувати, а коли цього бажання немає, то цього не відбудеться і їхній очільник – митрополит Онуфрій, котрий сформувався, як люди промосковського православ’я, він ніколи не піде на якісь поступки, на якісь перемовини. Тим паче ось у нас перебуває делегація від Константинопольського патріархату. Були зустрічі із митрополитом Онуфрієм і представниками Синоду у Феофанії, але ми можемо розуміти, що з їхньої сторони ніякого діалогу не відбудеться. Чому? Тому що вони вважають у даний час зустрічатися із представниками ПЦУ, тобто з нами, за непотрібне. Вони висувають свої умови, як завжди, лише після того вони, можливо, будуть зустрічатися. Ну і в принципі, на мою думку, допоки очолює православну церкву Українську православну церкву московського патріархату митрополит Онуфрій, ніяких змін в цій церкві не буде.
– Але якщо хтось стане замість нього, наприклад, митрополит Антоній, там теж їх не варто чекати.
– Теж. Якщо ми говоримо про українське крило і про російське. Якщо з українського хтось стане після митрополита Онуфрія, то надії певні будуть, що відбудеться об’єднання. Якщо говорити про російське крило, то звісно ці люди ніколи за будь-яких обставин вони не підуть на перемовини.
– Наскільки сильне там проукраїнське крило? Воно менше чи більше?
– Ви знаєте, воно можливо більше, але різні є чинники фактори, які впливають на це проукраїнське крило. Це і зв’язки, як не як, із московським патріархатом, це і пов’язані матеріальні блага, тому що кожен розуміє, коли він заявляє про перехід, долучається до Православної Церкви України, в один час людина втрачає зв’язки, які були зі сторони московського патріархату, тобто більшість тоді відвертається, для більшості, для цього оточення, як вони часто називають людиною “ненадійною” і все інше. Ну і звісно по практиці московського патріархату накладається на цю людину заборона, що звісно є недієвою, тому що ми знаємо, що Константинопольський патріархат скасував грамоту 1686 року і всі ті дії, які відбуваються на території нашої країни зі сторони московського патріархату – вони є неканонічними. Тобто так і називає патріарх Варфоломій і помісні церкви, як митрополитами в Україні – тимчасовими, тобто статус їх невизначений.
– Митрополит Епіфаній нещодавно знову запропонував митрополиту Онуфрію діалог і реакції немає. Очевидно, відсутність реакції це і є реакція. Митрополит казав, що у них є умови і, ви про це щойно казали, до початку діалогу. Які це умови?
– Умови, митрополит мав на увазі, що без тих пунктів, які представники московського патріархату намагаються у будь-якому випадку не відновити цей діалог. А, зокрема, це, говорячи їхньою мовою, це захвати храмів, побиття духовенства, віруючих і все інше. Хоча знаєте, коли йде мова про захвати храмів, дуже часто є такі неприємні речі, але воно вже доходить до того, бо суспільство громада, коли збирається і все ж таки храм будувала громада, так, всі разом будували у свій час, і коли більшість не хоче бути у московському патріархаті, а долучитися до Православної Церкви України, коли священник повністю має погляди проросійські, який у своїх молитвах молиться не за українське військо, а за російське військо, таких багато випадків, то звісно, що він і там десятка зо два не погоджується з цим рішенням громади, то звісно громаду це обурює. І тоді громада може застосувати такий силовий спосіб, що звісно є неправильним. Тому що це не по-християнськи.
Але ми повинні розуміти, що суспільство наше українське не хоче бачити в нашій країні присутність мп і тому блаженніший митрополит Епіфаній власне згадав, що без тих попередніх умов, які вони намагаються нібито все таки, якщо погодиться наша церква, то буде якийсь діалог. Як розуміємо, буде тисяча причин до того, щоб цей діалог не відбувся. Знаючи їхню риторику, знаючи їхні настрої. Тим паче, хочу зазначити, на 10-ту річницю інтронізації, котра відбулася у 14-му році після смерті блаженної пам’яті митрополита Володимира Сабодана, було обрано очільником упц митрополита Онуфрія. І відзначаючи 10-ту річницю 17 серпня цього року у храмі в честь преподобного Агапіта, що знаходиться поруч нас, ним було зазначено у своїй промові, що їхня церква обирає вузьку дорогу, що їхня церква буде йти сповідницьким шляхом. Це була свого роду така певна відповідь митрополиту Епіфанію, що вони обирають. Але запитання, відверто вам скажу, що не всі обирають цю дорогу. І вище керівництво не скрізь є зі своєю паствою. От я вам наведу такий приклад, щоденно вони звершують так звані молитовні стоянія перед Нижньою Лаврою, думаю ви помічали і багато хто на це звертає увагу, там небагато людей.
– Але вони стабільно там є.
– Але вони стабільно там є. Ну вони зрозуміло, це певне таке поручення від керівництва. Але ми не можемо не спостерігати, серед тих людей ми не побачимо ні митрополита Онуфрія, ні митрополита Антонія, інше вище керівництво, синодалів, а де ж? Ви ж так закликаєте до сповідницького тернистого шляху, але ж ми не бачимо. Елементарні речі, просто підійти до тих молитовних стояній і якщо запитати, то ви почуєте і хто ви, і що ви, і де ви маєте горіти. Для мене це не звикати. І ми розуміємо, як тільки СБУ виявляє такі підтверджені факти, що наголошують на співпраці із країною-агресором, то відразу ці люди пропадають зникають опиняються закордоном. От їх так званий у лапках сповідницький шлях.
– Вони реалізовують тезу “без мучителей не бывает мучеников”, враховуючи, що вона дасть дивіденди.
– Якось так.
– Як ви бачите вирішення цієї ситуації? Враховуючи відсутність діалогу, будь-яких бажань елементарно поступатися одне одному, тобто ми знову повернули до того, в чому ми жили, був Київський патріархат, була УАПЦ, був московський патріархат, просто зараз тепер ще є ПЦУ – канонічна із незалежністю від москви. Як довго це все може тривати і яким чином це все можна вирішити? Бо я щиро не уявляю, як Почаївська Лавра скаже “ви знаєте, ми подумали, ми перейдемо в ПЦУ”, враховуючи їхню архаїчну відданість не скільки упц, а скільки рпц.
– Знаєте, дійсно, те, що неможливо людині – Богу все можливо. Хто б міг подумати, що постане ПЦУ, котра отримає томос незалежність автокефалію. Про це можна було лише мріяти. І практично в це ніхто не вірив до останнього. Навіть більш того, коли особисто було надіслано лист-запрошення від патріарха Варфоломія митрополиту Онуфрію на Об’єднавчий Собор, то його запевнили у москві, що ніякого томосу не буде. От наскільки люди були впевнені ці, які у свій час практично в Україні тримали на пульсі і без їхнього рішення не відбувалося абсолютно нічого, ні у владі, ні в церкві. А тут все втрачається. І звісно, що до цього часу ведеться страшенна боротьба, а проти кого і проти чого, звісно проти України і українського народу.
Дуже часто я намагаюся звернути увагу на представників мп, котрі так часто кажуть, що все, що відбувається – відбувається з волі Божої. Так це з волі Божої є ваше звільнення з Лаври. Тут хазяйка ігуменя Божа Матір, преподобні, які тут почивають, терпіли вас, але їхнє терпіння очевидно увірвалося. Ми вірим щиро в те, що Господь знайде такі обставини, що об.єднання у будь-якому випадку відбудеться Так як Блаженніший говорив за Києво-Печерську Лавру, він говорив, що прийде час і ми тут будем молитися. Ну багато хто не вірив в це, говорив, що це неможливо, нереально, як? Тим більше ми повинні розуміти, тут 35 років будувалася ця ідеологія “руского міра”.
І чому їм так важко об’єднатися, тому що їм потрібно визнати перед людьми, сказати, що от “простіть нас, ми неправильно вас вчили”. А з церковних амвонів, зокрема, лаврських амвонів звучало зовсім інше – про троєдіную русь і про так званих лжестарців, і все інше. І для них це велика проблема. Це наскільки треба мати велике смирення, велику християнську любов, про яку вони так часто говорять – так проявіть цю любов, так об’єднаймося ради блага нашої держави України, ради блага нашої церкви і нашого українського народу. Але ж це не вигідно московії, для чого. Ми ж можемо знову ж бачити, коли виникають якісь певні моменти, зокрема, по Лаврі, вже на всіх тг-каналах росії, ефірах, все – Лавра у центрі уваги. Чому – це вигідно і тут є ті люди, які працюють на це. Вони отримують шалені кошти. І якщо говорити про об’єднання, то звісно, що, на жаль, в даний час дуже прикро, коли людина живе в Україні.
Найбільше того, я вам скажу, єпископат УПЦ Московського патріархату, більшість це з заходу України – це Рівненщина, це Тернопільщина, Буковина, сам митрополит Онуфрій з Буковини. Але все-таки більшість із них навчалася у московських духовних школах. І, повторююся, сформувався їхній певний світогляд. В них є свій світ, в якому вони живуть. Вони повністю ізолювалися, і вони не хочуть навіть чути про проблематику, що відбувається в нашому суспільстві. Більш того, так, вони говорять, допомагають військовим, волонтерять і все інше. Дійсно, є такі окремі випадки. Але коли ці люди є, вони, знаєте, ними, я би так сказав, прикриваються. Подивіться, в нас же є патріоти, є священики, які їздять на передові позиції до війська, відспівують якісь окремі випадки, скажімо, наших військових, які загинули від рук агресора. Але це є страшним, коли люди від рук агресора, котрого благословило московське духовенство вбило нашого українського воїна, і коли його сюди привозять, його відспівує московський патріархат.
– У вас унікальний зараз досвід співмешкання в Лаврі з УПЦ. У відсотковому співвідношенні скільки контролює ПЦУ, а скільки УПЦ лишилося по території, по храмах, наприклад?
– Фактично, більшість все-таки контролює УПЦ МП, і пояснення є в тому, що допоки не буде кінцевих судових рішень, до того часу вони мають можливість користуватися усіма храмами території Нижньої Лаври. Верхня Лавра, поруч Успенський, Трапезний храм, ми орендуємо на декілька годин для того, щоб провести богослужіння. Пояснення є в тому, що допоки Лавра повністю не звільнена від Московського патріархату, і тривають певні судові рішення, немає такого механізму, щоб заключити договір з Православною Церквою України. Хоча думаю, що це є необхідним, хоча б навіть на території Верхньої Лаври.
– Але ж з УПЦ договір розірвано.
– Вони не погоджуються, вони ж дають оскарження у суд, і в такому випадку вони незаконно перебувають у храмах Нижньої Лаври.
– Ви орендуєте там, де проводяться богослужіння на вихідних, у держави?
– Так.
– І це щомісячно ви сплачуєте оренду?
– Так.
– Це великі суми?
– Набігає до 40 тисяч гривень.
– Щомісяця? Це не щодня служба?
– Це не щодня.
– Тільки на вихідних?
– І святкові дні. Знаєте, трошки є дивно, тому що всі говорять “Українська Лавра”, “Українська церква”, але в цьому випадку або є недопрацювання певні, тому що я завжди наголошую і говорю, як ми можемо розвиватися, як Українська лавра, як українське чернецтво, коли умови трішки не такі, як в Московському патріархаті, відверто вам скажу. Вони в даний час там господарі, коли мене запитують, чому до вас не йдуть із УПЦ Московського патріархату братія. Вони мені так і говорять: “Владико, вибачте, але у вас більше умови такі несприятливі, чим у нас. А тому поки що ми будемо там, де були”.
– Після вашого переходу була дуже яскрава реакція у представників УПЦ. Митрополит Антоній згадав Іуду, а потім відразу ваше ім’я. Ви казали, що у вас були погрози. В якій формі це було? Чи продовжуються вони далі? І яке взагалі спілкування є між вами і УПЦ зараз, якщо воно є?
– Звичайно, що після моєї публічної заяви, що була 29 березня 2023 року в Успенському соборі, це сколихнуло вище керівництво УПЦ московського патріархату. І так, як ви дійсно достовірно зазначили, в тому, що керуючи справами Московського патріархату, Митрополит Антоній, один із небагатьох, відреагував так різко. Чому? Пояснення, звісно, є простим. Їм дуже важливо було в той час зберегти повністю братію, і показати це і владі, і, скажімо, своєму керівництву з московської патріархії, що в нас все під контролем, в нас все добре. Як би вони не хотіли і не працювали над тим, щоб мене очорнити, це було б по-різному.
Звісно, приходили смс-повідомлення від колишнього намісника Лаври, митрополита Павла, з погрозами, з прокльонами в його стилі, і все інше. Ну, шалений тиск був, просто шалений, але завдяки нашому Блаженнішому Митрополиту Епіфанію, який, знаєте, як батько, він до цих пір турбується, піклується, завжди запитує, що як по Лаврі. Попри шалений тиск, як в одному із інтерв’ю зазначив митрополит Климент Вечеря, в тому, що в ПЦУ нічого немає на Верхній Лаврі, в них нічого не вийде, і все інше. Попри це все, попри таких умовах, скажімо, непростих, у нас звершуються і богослужіння, у нас розвивається, у нас такими, я б сказав, не швидкими темпами, але поступовими темпами поповнюється братія Лаври, і це говорить про майбутнє Української Лаври в будь-якому випадку, про це ми повинні розуміти.
– У день вашого тезоімеництва, ви після служби сказали, що не знали, ви згадали свій перехід, і сказали, що не знали, як це буде. Як це у підсумку вийшло?
– Вийшло те, що ми називаємо промислом Божим. У мене були завжди настрої патріотичні, я завжди обурювався тим, що я бачив, спостерігав те, що відбувається тут, зокрема в Лаврі. І звісно, що коли розпочалась війна, і коли я в своїй келії, зазначаю, не в храмі десь, а в келії, прочитав молитву українською мовою, мені відразу поступив дзвінок від митрополита Павла, і просто було таке декілька слів, що “ну нічого, з тобою розберуться, і коли прийдуть наші, я за тебе, тебе не буду захищати”.
– “Наші”, маючи на увазі росіяни?
– Звичайно, кого він мав на увазі. Після цього я вирішив, скажімо, впевнено, вирішив в тому, що потрібно щось змінювати, тому що в тій структурі, де проповідується ідеологія руського міра, неможливо перебувати. Свідомий українець, українка ніколи, повірте, ніколи не буде залишатися в тій церкві, де сповідують зовсім інші принципи. І коли розпочалася війна, у мене багато добрих друзів, волонтерів, військових, ми допомагали і допомагаємо їм. Щоразу навіть у мене, де я проживав в храмі Преподобного Агапіта, одна кімната повністю була, скажімо так, накопичена цією військовою амуніцією, яку ми відправляли на схід. І звісно, що військові, коли в розмові зі мною почули про те, які тут настрої, вони мене познайомили із Блаженнішим Митрополитом Епіфанієм. І після зустрічі з Блаженнішим я зрозумів, що це є моя церква.
– Ви також згадали тоді після служби Гетсиманський сад. Як порівняння. Це дуже формотворче і смислетворче місце для Ісуса було. І ви тоді казали, що з вами ще була братія, яка теж хотіла перейти. Що ви мали на увазі, коли згадали Гетсиманський сад?
– Знаєте, таке, звичайно, порівняння до Христа нам далеко, тому що Христос Господь – це довершеність, немає нічого більшого. Творець світу. Але коли, розумієш, коли Господь тобі дає можливість хоч трішки зрозуміти те, що Він переніс, то ти розумієш, що це як крапля в морі. Практично це дрібничка. І коли це все відбувалося, відразу, власне, згадався цей сюжет, цей епізод із біблійної історії, коли Господь переносив вже страждання, і коли всі були біля Нього, коли Петро Йому говорив, що якщо навіть тебе всі зрадять, я ніколи тебе не зраджу. А Він із одних перших відрікся тричі від Нього, і коли, власне, в Гетсиманському саду вояки підійшли, спитали “а де Ісус?”. А Іуда поцілунком показав, хто такий Ісус, і вони Його взяли під стражу. Всі розбіглися. Ось таке відчуття було і тоді особисто у мене, коли були зустрічі, якщо ви розуміли, тому що є проукраїнське крило в братії, і по сьогоднішній день воно є, і вони не погоджуються із керівництвом Московського патріархату.
Але в даний час, з однієї сторони, вони є і заручниками, а з іншої сторони, вони є в тому випадку, чому не долучаються про те, що я вам говорив. Вони контролюють практично всі корпуси, всі храми. У нас лише 70-й, 49-й корпус, і то вони, щоб ви розуміли, передані не Православній Церкві України, вони передані як службове приміщення. Немає ніяких договорів, немає нічого. Чому? Тому що ми розуміємо, що держава повертає Лавру в свою власність, і лише після того держава буде вирішувати, кому надати храми і корпуси. Звісно, що Православна Церква України, яка є спадкоємницею церкви і князя Володимира, і апостола Андрія Первозванного, то звісно, що ми очікуємо цих справедливих рішень. Коли ти розумієш, що ти працюєш, маєш працювати на розбудову української помісної православної церкви України, на розбудову українського суспільства, на її духовність і на повернення Лаври до тих часів святителя Петра Могили, архімандритів, Захарія Копистинського, Єлисея Плетенецького, котрі в ті часи, при їх лавра вона жила українським духом. Вона набувала такої справжньої ідентичності, вона набувала справжнього розквіту українського чернецтва.
– Ви вже згадували, що були неодноразові провокації. Під час однієї з них, це зафільмовано, представники УПЦ провокували вас на діалог і мені врізалось дуже одне запитання. Вони у вас запитували, очевидно, маючи на увазі перехід, чи це по-православному. Якби знати, що тверезий діалог з ними можливий, що б ви відповіли на це запитання?
– Моя би відповідь була б: а по-православному вбивати нас, українців? А по-православному знищувати цілі села і міста? А по-православному бути в тій церкві, де твій патріарх благословляє цю війну? Це по-православному? Те, що від них звучало це запитання – це свідчило про те, що ці люди розуміють, що вони втратили все. Вони розуміють, що за певний період часу, а їм було дано багато часу для того, щоб вилікувати цю рану, цей розкол, який був серед церков, те, що вони не зробили протягом 35 років. І звісно, що повертаємося до патріарха Вселенського, коли українська церква звернулася з таким проханням. Патріарх зрозумів, що московська патріархія ніколи цього не зробить. І він також, як ніхто, пішов проти цілої системи. Пішов проти всього того, що не вірилося нікому, що патріарх на таке рішення піде. Але він пішов. Більш того, я вам скажу, нещодавно відвідував Стамбул, були на Фанарі, де були прийняті дуже тепло Вселенським патріархом Варфоломієм. Він мені одне що сказав – ви не помилились, ви повернулися додому. Це його слова, які закарбувалися на скрижалях мого серця до кінця мого життя.
– Що б ви сказали братії, яка досі лишається в УПЦ?
– Я би сказав їм одне – Христос посеред нас і є, і буде. Це дуже важливо. Якщо братія вважає себе справжніми монахами, якщо братія, найперше, коли говорять, виганяють братію, і коли вони були в оці коні, що будуть вибивати двері, будуть витягувати за волосся, за ноги, за руки. І цього не відбулося, і по сьогоднішній день цього немає. Вони зрозуміли, що потрібно якось по-іншому діяти і по-іншому на це все дивитись. Їх заспокоїли, що все це тимчасово, що присутність ПЦУ – це 2-3 роки, нехай до 5 років, все це мине. Вони порівнюють нашу церкву до обнуленців, яка виникла 100 років тому. Вони порівнюють все те, що це є тимчасове явище, і це треба просто пережити, це треба просто перетерпіти. Це треба, як каже Митрополит Онуфрій, йде певне очищення церкви, тобто негідники виходять з неї, а праведники, по-їхньому, вони залишаються в церкві.
– У вас змінилось прийняття Лаври після переходу?
– Так. Змінилося, тому що у мене мрія була, щоб її змінити. В той час я навіть не знав, як це може бути, хто я такий, що я можу змінити її. Тим більше при таких титанах, котрі тут були, представників московського патріархату, це просто було нереально. Але оці слова також, що я часто повторюю, те, що неможливо в людині, Богу все можливо, все дійсно змінюється. І, звісно, що Лавра змінилася в чому? Найперше в тому, що тут є українська Лавра. Та Лавра, яка була, повторюю, за часів святителя Петра Могили, що тут відновилися богослужіння. Вони були, але вони були іншими. Вони були тими, як в москві. Нічого, в принципі, чогось різного не було. А зараз проводяться богослужіння українською мовою.
– Те, що мене теж вразило дуже сильно, це служба українська. Це була і моя мрія. Я в Лавру ходжу близько восьми років, і у мене був момент, коли Верхня Лавра вже стала ПЦУ, але служб тут не було. На службу я хочу. Я пішла в Агапіта Печерського. Я стояла, було дуже багато людей, але коли я чула наспіви російською, у мене була остання крапля, я зрозуміла, що я більше толерувати це не можу. Я не можу прокидатися о 7-й ранку від балістичної ракети, а ввечері йти і слухати російською мовою службу. Я пам’ятаю, коли тільки була перша одна із служб в Успенському, мене так здивувала українська, а здивувала в тому, що я розумію 90% служби. Це таке щастя виявляється, коли ти стоїш і ти розумієш кожне слово. Я зараз згадую, мене досі аж розпирає всередині. Ви пам’ятаєте свою першу службу тут українську?
– Звичайно. Це було Благовіщення Пресвятої Богородиці 7 квітня ще за старим стилем. Це було досить холодно, але це було, я би сказав, воскресіння в Лаврі і зокрема в Успенському соборі. Лавра вона оживає, Лавра вона дихає, але дихає уже українським духом. І повторююся, що як би не намагалися нас очорнити, як би не намагалися на нас направити будь-який бруд, будь-що, нас це не зламає, тому що ми стоїмо на правильному і вірному шляху. А правильний і вірний шлях – це бути своїм народом, це бути своєю церквою, це молитися за кожного воїна, за кожного, хто віддає своє життя за нашу Україну. І я повторюся, знову ж таки, для мене є несприйнятним ніяк, коли люди досі відвідують церкву московського патріархату. І правильно, вчора багато вказували певні такі меседжі, що ці ракети, які летять на нас – це всі ваші пожертви, які ви вносите на свята.
– Як з ними говорити? Як з ними будувати діалог?
– У будь-якому випадку нам потрібно говорити, бо, як і в Святому Письмі написано, стукайте і відкриють вам. Наше завдання – говорити істину, говорити правду і говорити, що наша церква, вона є дійсно відкритою для всіх. Ви знаєте, я думаю, ви також, напевне, звернули увагу, що в нас церкви не має такого, як прийнято це в Московському Патріархаті. Як ти зайшла – зайшов, в чому ти одягнете, а чому без хусточки, і пішло-поїхало, і все. Людина просто тоді ніколи не зайде, вона ніколи не переступить поріг храму. В чому б людина не була, Господь, в першу чергу, дивиться на серце людини. Так, є певні традиції і певне відношення до Божого храму. Це все-таки має бути, бо це є храм Божий, але якщо людина за якихось певних умов одягнулася не так, не ми повинні являтися суддями її душі. Ми не знаємо взагалі, що її привело до храму Божого. А можливо, в неї все перевернеться, так як це було з прикладом преподобної Марії Єгипетської. З її життям ми знаємо, що вона була дуже великою грішницею. І коли вона прибула на святу землю, просто із-за цікавості, що там відбувається, багато натопу, але сила Божа її не допускала до храму. І вона зрозуміла, що це її життя, таке гріховне, не дає можливості увійти в храм. І вона покаялася.
Так само і тут ми повинні, тим більше в часі війни, взагалі на такі речі навіть і не звертати уваги. Тому що зараз в нас багато біженців, які залишились і без одягу, і без крівлі над головою, і без нічого. І ця людина забігла в храм. В чому вона була? В халаті, вибачте. Вона пробудилася, вона втекла. Якщо вона прибігла до ближчого храму, то що, її вигнати? Це ж неправильно. В московському патріархаті побудовано на залякуванні. Все побудовано на такому страху. Там не можна, там не цей, там не те. Це все приписується в тому, що ти порушив якісь певні правила і все інше. І так людина виховується. І людина, коли вона стикається з проблематикою у суспільстві, вона не знає взагалі, як реагувати. А чому? Тому що її так виховали. Її виховували, ні з ким не говорити. Її виховували в тому, що коди і все інше – це вже печать антихриста. При цьому верхівка усіх практично є і коди, і закордонні паспорти, і все інше.
– Віряни УПЦ, як я вже згадувала Почаївську Лавру, вони дуже архаїчні у своїй відданості. У мене є знайомі, які прекрасні люди, але для них навіть думка про перехід до ПЦУ – це вже великий смертний гріх. Це зрада. І улюблені аргументи – ну як же, ви ж не канонічні, ви ж розкол. Як з ними говорити, якщо ПЦУ на інформаційних ресурсах це не може особливо закривати? Це можна робити між вірянами.
– Найперше ми маємо говорити, все-таки ми християни, ми маємо говорити словами любові, так? Словами взаємоповаги одне до одного. Не дивлячись навіть на те, як вони нам завдають боляче. Дуже часто, знаєте, вони дуже схожі, я б сказав, на такі сектантські напрямки. Коли є, скажімо, певна структура, і коли в цій організації, цій структурі є от така кількість людей, вони тільки спасуються, в них тільки благодать. Все інші, це безбожники, це розкольники, безблагодатні, не канонічні ці їхні, скажімо, в свій час випрацьовані слова. І коли такі речі людина говорить, ти задумуєшся, а дійсно ця людина з Христом чи з ким вона? А хіба Христос в Євангелії на це вказував? А хіба Христос відділяв від себе людей по одну, по іншу сторону? Ні. Він приймав всіх до себе.
За 35 років єпископи, священики, вони виховували так пасту. Вони з церковних амбонів так вчили, що туди не йдіть, бо це розкол, туди не йдіть, бо вони такі сякі. Так добре, в 18-му році Вселенський патріарх, він канонічний патріарх, котрий надає томос про автокефалію усім помісним православним церквам і він визнає, він дарує томос про автокефалію Українській церкві. Більш того, от вони, знаєте, такі паралелі відбуваються, дивні речі. Вони з нами не служать, бо ми “безблагодатні”, як вони кажуть, “неканонічні”. Але вони натомість служать із представниками різних помісних церков, котрі визнають Православну церкву України. Через них, тому що ці помісні православні церкви з нами служать, виходить, через них вони хочуть, не хочуть, а визнають Православну церкву України. Але люди довірливі, люди, на жаль, йдуть на поводу цих єпископів, священиків.
І дуже прикро, коли в місті чи в селі є церква московського патріархату, є Православна церква України, між сім’ями є, скажімо, рідні люди, але їх так навчили, наприклад, брат ходить в Православну церкву України, а сестра в московський патріархат. А в сім’ї вже все, в сім’ї вже не буде такої єдності. А чому? А тому що йдуть вже певні якісь, скажімо, навіть, можливо, до сварок доходить, до того, що ти туди, ти такий-сякий, обзивають, розкольник і все інше. А де ж любов? Де ж любов Христова? Патріарх Варфоломій винен в тому, як нещодавно заявив московський патріарх і синодали його, що це Варфоломія вина в тому, що все відбувається в Україні. Тобто це не їхня вина, що вбивають нас, що благословляють війну, що об’явили війну священною. А що це таке? І коли говорять представники московського патріархату “ми не маємо ніякого зв’язку із ними”, а де офіційна заява? Де підтвердження того, що ви не маєте ніяких зв’язків? Митрополит Онуфрій не керує церквою. Він є, знаєте, просто як представник на словах і все інше. Все інше повністю керує церквою митрополит Антоній. Абсолютно все. І змін чекати від них ми не можемо, тому що це промосковське крило.
– Які шанси, що проукраїнське отримає там владу?
– Шанси які, я думаю, від того, від подій на передових позиціях. Знаєте, на що ми звернули увагу? Коли наші хлопці воїни десь відступають, зазнають поразки, вони розправляють крило тут. Тобто вони ведуть себе дуже нагло, дуже впевнено. А ми казали, коли наші наступають, от як наші увійшли в Курську область, все присіли, тобто впали на дно до певного часу. І це досить часто можна спостерігати, побачити. Тільки наші зазнають поразки, знов проповіді російською мовою, цитати російських старців і все інше. До цього часу Митрополит Онуфрій проповідує дійсно українською мовою. Він говорить, а всі інші російською мовою. Неподалік Введенський монастир, осередок справжнього руського міра. Якщо Лавру нам вдалося хоч частково від цього позбавитися, Введенський монастир, ви зайдіть, ви жодного слова не почуєте українською. Про що ми можемо говорити? Про якісь зміни в нашій країні, зокрема в столиці. Це не десь в лісі дрімучому, це столиця України. Це неподалік від Лаври Введенський монастир, де цей осередок руського міра в повному обсязі. Де царь-батюшка Ніколай і все інше.
– На території Лаври з’явився перший військовий храм. Які його особливості? Що значить військовий храм? Бо для звичайних людей сам храм це щось цікаве і містичне, а військовий храм ще більш загадково звучить. Розкажіть, будь ласка, про це.
– Так, ви знаєте, я, чесно і відверто вам скажу, є очевидцем, як ніхто, чудес Божих, які відбуваються в Лаврі. Військовий храм, про який ми могли мріяти, і про який, чесно вам скажу, здавалося, це також нереально було. Тому що, повторюся, є така постанова, що допоки тривають судові процеси, ці судові тяганини, нічого вирішувати далі по Лаврі не буде. І, зокрема, цей храм, який знаходиться на території Нижньої Лаври, Живоносне джерело, він був також в користуванні Московського патріархату. Моя пропозиція була, що в нас є військовий, так, в нас є Успенський, в нас є Трапезний, так, як я вам сказав, але для того, щоб проводити богослужіння, потрібно орендувати на декілька годин. Ми не маємо таких коштів, щоб кожного дня оплачувати таку чималу суму. А військових є потреба, як ні в кого. Вони можуть їхати вдень, вночі, в будь-який час. І для них важлива духовна підтримка, як ніколи, особливо в часі війни.
Це надзвичайно велика перемога, наша українська перемога в тому, що ми маємо, ми на кінець-то все-таки нас почули, і ми маємо вже можливість молитися українською мовою не лише на території Верхньої Лаври, а вже й на території Нижньої Лаври. Цей храм, він доступний, до нього зручний під’їзд, і більше того, він буде працювати 24/7. Тобто він будь-який час буде відкритим, для того, щоб військові могли заїхати, поставити свічечку, відправити молебень за їхню подорож, за їхнє повернення. І це таке, знаєте, духовне було піднесення, і така духовна радість в тому, що маючи і серед преподобних святих, які були воїнами Ілля Муромець, воїн Тит, котрі будуть надихати наших воїнів, вони найближчими до нас, як ніхто. Так, є Юрій Переможець, є Дмитрій Солунський, але це святі, котрі свого часу постраждали за Христа, були воїнами, але це в далеких країнах відбувалося. А тут нас поруч, і наші преподобні, а для військових це необхідна така духовна підтримка.
Тому, власне, військовий храм, він найперше буде функціонувати для духовного забезпечення, духовної підтримки військових. Ну, і, зокрема, в цьому ми, як браття монастиря, разом, щоб ви розуміли, це відбувається служіння, щонеділі, наприклад, є капелани і є братія монастиря. Тобто, це відбувається таке єднання, братія зі своєї сторони підтримує духовно, а капелани зі своєї. Так що, я вважаю, це вдалося нам реалізувати те, що дійсно було неможливим.
– Це дуже історична подія, вперше в Україні.
– Так, це дуже історично. Більш того, в цьому храмі в даний час знаходиться наш державний прапор України, знаходиться штандарт прапора військових сухопутного війська. І маємо реалізувати ще декілька таких штандартів військових формувань, які є такими передовими в Україні, так як це військовий храм.
– У часи повномасштабного вторгнення все частіше люди, коли переживають страшні події і відчувають всю цю прірву болю всередині, вони ставлять собі запитання: якщо Бог існує, то як він може це допустити? Що б ви їм відповіли на це?
– Це питання, мабуть, хвилює і тривожить більшість наших співгромадян. Особливо, я думаю, кожного із нас защемило серце після того, коли, якщо я не помиляюся, 7 липня російська ракета прилетіла в лікарню Охматдит. Восьмого липня, так. Слава Богу, що обійшлося без численних жертв. Тоді дуже багато було поставлено запитань. А де Бог? Чому Бог це допускає? Ви знаєте, ми знаємо, що Бог є абсолютна любов, Бог є добро, Бог ніколи не створював зла. Людині він дав найдорогоцінніший дар – дар свободи. На жаль, цей дар було порушено в Едемському саду. Що відбувається сьогодні? Сьогодні відбувається те, що Господь нам дає можливість, знову, можливість дає мати дійсно свою і незалежну державу, і незалежну церкву. І проявити цей дар свободи.
Але, як бачимо, на жаль, навіть між українцями немає єдності. Тому що ми можемо також багато почути, ну так вже б сіли за ті перемовини, вже б щось домовилися, тільки щоб ця війна закінчилась і все інше. Але питання, а що далі буде? Ми ж не знаємо, що від цього страшного ката очікувати. Ми ж розуміємо, що і перемовини можуть закінчитися, і мати дуже жахливі наслідки для нас і для нашої держави. І коли такі запитання виникають, а де Бог? А знаєте, чесно вам скажу, коли в храмі ми звершуємо богослужіння, тим паче є українська церква, але дійсно людей не так і багато, от в мене питання до тих людей, а що ви хочете, щоб Бог дав вам взамін, коли ви не йдете до нього? Кожна людина має потребу духовну, вона повинна забезпечити і наповнити свою душу спілкуванням із Богом. Але людина по-різному це робить. От душа, вона розумієте, вона завжди намагається бути чимось заповненою. І людина заповнює її по-різному. Вона просинається, в неї пустота тут. А чому пустота? Тому що все це, оце світське життя, воно не наповнить ніколи душу, тому що душа, це говориться, мається на увазі про духовне. І як ось у час говорив вчитель церкви Тертуліан, що кожна душа, це є, по суті, християнкою.
І оцей взаємозв’язок із Богом, він є необхідним для кожної людини. Вірить вона, не вірить. Якщо це невіруюча людина, я повторюсь, вона шукає щастя у цих світських задоволеннях, але вона її не знаходить. Це питання, коли люди ставлять, в нас виникає також, як в церкви. Як церква, яка турбується про своїх дітей, закликає. І знаєте, в такі часи, мені здається, як ніколи, храми повинні бути переповненими. Вони повинні стіни просто тріщати, не вміщати людей в тому, що молитися, щоб Господь допоміг нам побороти цього страшного ворога. Але ми зараз спостерігаємо, на жаль, серед вірних і серед людей, знаєте, такий відчай, таку тривогу. І навіть до церкви, напевно, і не до віру. А що мені туди йти? А вони такі-сякі, знаєте, як воно.
– Тому ще й не йдуть, бо відчувають, що Бога немає, що Він покинув нас, якщо Він дозволяє, що таке відбувається.
– Знаєте, якщо б Бог покинув, України давно-давно б не було. Її би стерли з лиця землі, якщо б дійсно Бог покинув. Бог не покинув, Він ніколи не покидав. Це людина покидає Бога. А покидає через своє гріховне життя. А покидає, бо вона так хоче. Зараз нам дійсно намагаються розказати про те, що людина може будь-що робити, як вона хоче. Тобто вона хазяїн свого життя. От як я хочу, так я і роблю. Але ми ж бачимо, що це досить закінчується трагічно. Тому що людина не знайшла Бога в своєму житті. Людина втратила сенс свого життя. Людина втратила будь-що. Взагалі вона не знає, як себе реалізувати. А із-за чого? Із-за тієї, я б сказав, гріховної насиченості в світському житті, що відбувається. Бо диявол досить добре рекламує гріх.
Ми можемо порівняти це як яблуко чи цукерку, яка має гарну обгортку, а всередині вона вже не свіжа. Так само і диявол. Він рекламує гріх як щось прекрасне, як щось гарне. Коли людина цим гріхом користується, це приносить тільки шкоду і ніякої користі. Але коли людина буде намагатися все-таки почути Бога і відкрити йому двері свого серця, тому що Христос біля кожної людини, біля кожного серця, стоїть і стукає. І як Він каже, що хто відкриє двері, до того увійду, буду з ним вечеряти, так і кожен із нас. Тобто Господь нікого не змушує. Правда, вас ніхто не змушує піти в церкву, брати участь в таїнствах. Ніхто. Ви проявляєте свою волю, ви робите вибір. Людина блукає, ходить там, там. Він стукає, Він різні дає випробування. Там спіткнулася людина, там спіткнулася. Не знаю взагалі чому це відбувається, що це. І дуже часто, на жаль, людина приходить до Бога через горе. Дуже часто. Коли втрачає своїх рідних, коли втрачає своє здоров’я. І людина розуміє, що лікарі навіть безсилі. Як лікарі, так часто кажуть, тут тільки може Бог допомогти. Все. І зачастую люди так приходять.
І, власне, це запитання, чому, чи Бога немає, чи Бог нас покинув. Людина покидає Бога, людина не чує Бога. Людина сама собі створює проблеми, в першу чергу. Не Бог створює, а людина. Людина створює проблеми. І війну цю, звичайно, не Бог створив. Але країна-агресор вирішила, що вона Бог. Ця імперія вирішила, що їй потрібно збагачувати свої землі, їй потрібно підкорити Україну. От вони такі негідники, як вони обзивають. Послухати тільки проповіді їхні. Там взагалі немає нічого непронизаного любов’ю Божою. Нацисти, фашисти, бандерівці і все інше. Всіх стеріть до останнього, щоб жодного тут не було. І не жаліть. Ні матері, ні дітей. Це вчення, це така наука. Так що Бог нас, тим більше Україну, він, напевне, найбільше любить з усіх країн. Тому що він нам дав прекрасну землю. Він нам дав все для того, щоб ми тут жили і процвітали.
– Тобто у єдності і любові буде усе спасіння?
– Абсолютно. Гармонія. Якщо ми будемо повністю виконувати волю Бога, волю творця нашого, все буде добре. Незважаючи на будь-що, ми просто все це перекреслимо в одну мить. Господь тільки нам допоможе. Він, як маленька дитина, як батьки намагаються їй навчити, перші кроки робити, говорити, вчити. Так і Господь. Він нас, як дітей, хоче нас навчити. Хоче навчити правильно робити кроки. Хоче навчити правильно писати книгу нашого життя. Хоче навчити правильно говорити. Говорити тільки правду. І хоче всіх нас привести до себе, тобто до свого царства. Не більше, не менше.
– Чому він хоче нас навчити війною?
– Щоб ми цінили життя. Я думаю, кожен з нас згадує ті щасливі миті того життя, яке було до війни. Але водночас це була інша країна. В стані війни, коли розпочалася війна, це зовсім інша країна і зовсім інші люди. І ми, як українці, напевне розуміємо, наскільки цей дорогоцінний дар свободи, який хочуть від нас забрати, який хочуть знищити, який хочуть зламати, наскільки наші співгромадяни поневіряються зараз за кордоном. Тому що з тих частин областей, де є тимчасово окупованими, повинні були залишити свої домівки. Втратили своїх рідних, близьких. Тобто все абсолютно змінилося за період цієї жахливої війни. Тому наше завдання – зрозуміти, що Господь, Він є любов, Він є добро і Він хоче нас навчити, а навіть, можливо, і змусити цінувати дар життя.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post “Господь не залишив Україну, Він хоче нас навчити”: інтерв’ю з намісниким Києво-Печерської лаври appeared first on Прямий.