“Будьте гідні своїх захисників, не змушуйте нас змінюватися під вас”: велике інтерв’ю з “Пташкою” з Азовсталі Катериною Поліщук

Підтримайте збір Катерини Поліщук (“Пташки”) на дрони.
Українська захисниця Катерина Поліщук (позивний “Пташка”), стала одним з всесвітньо відомих уособлень українського спротиву російській агресії у травні 2022 року, коли у мережі з’явилось відео виконання нею гімну ОУН-УПА у підвалах оточеного заводу Азовсталь. Згодом вона, як й інші останні захисники Маріуполя, потрапила до рук російських окупантів, але 21 вересня була за обміном була звільнена з полону й повернулась до лав українських військ. Зараз продовжує службу на фронті як парамедик та займається волонтерсьою діяльністю – збирає кошти на купівлю дронів для одного з підрозділів.
У великому інтерв’ю журналістці Наталії Бочан на “Прямому” легендарна “Пташка” розповіла досі невідомі факти про: своє дитинство та юність; обставини появи відомого відео з піснями українських повстанців; зворотний бік своєї популярності; страх перед публічними виступами; своє ставлення до “втоми” від війни серед українців; те чим займається на фронті та як себе бачить після перемоги України.

Ви активна в соцмережах, і якщо подивитись на всі ваші фото, відео, здається, що ви така життєрадісна, щаслива, молода людина. Але це зрозуміло, що за цими фотографіями дуже багато праці, втоми, доріг. Ви щаслива людина?
Знаєте, я навіть не задумуючись можу сказати, що я щаслива людина. Як і кожного українця, мене дуже сильно засмучує і дуже сильно бентежить той факт, що в Україні почалась війна. Але я рада, що саме в моєму житті, що я народилася в цей час, що я маю змогу проявити свою громадянську позицію, свою патріотичну позицію саме зараз. Правда, це для мене велика честь. Я щаслива людина, що мої вміння, мій характер, мої таланти можуть згодитись у моїй країні. Вони просто не замерзнуть в Сибіру або в підвалах НКВС. Правда, я народилася в той час, коли я можу говорити, я маю право говорити й ніхто в мене його не забирає.
Як ви думаєте, що вас сформувало саме такою? Ви дуже волелюбна, ви вперта водночас, ви сильна людина. Звідки у вас така жага до боротьби?
Мій прадід був військовим, але я не впевнена, що це передається саме в спадок.
А що вас сформували тоді?
Насправді дуже складно сказати, тому що ми спілкувалися з моєю мамою на цю тему. І в нас з нею дуже яскраві дискусії на цю тему, тому що мама має одну встановлену думку, але особливо не сперечається зі мною, просто іноді каже, ну і це теж. Але мені здається, що мої батьки заклали в мені дуже хороший фундамент до самовиховання. Мої батьки не вбивали мені в голову якихось стереотипних наративів. Вони мали свою думку, вони з цього пострадянського простору, вся їхня юність проходила в цьому. Мій батько служив у Байконурі, він проходив строкову службу в радянській армії, він вже трохи старший. Мої батьки ще півтора року тому, моя мама казала, що коли цей день радянської армії, як раніше хлопчикам носили подарунки в школу, моя мама казала, от подзвони до тата, привітай. Я кажу, це не наше свято, ну це для тата важливе. Я не можу, я воюю на Сході, я проти росіян, ну як так. Але мої батьки не нав’язували, вони давали мені можливість розвиватися.
Попри те, що я виросла в доволі небагатій сім’ї, мої батьки намагались віддавати мені все. І вони старалися, щоб я і в музичну школу ходила, і на конкурси різні їздила, і на Олімпіади. Вони мене дуже підтримували, і вони дійсно дали мені можливість виховати себе самі. Вони дуже правильно навчили мене розмовляти з людьми, а не кричати. Тобто вони реально дуже багато хороших речей мене навчили. І знаєте, мені здається, без правильної української літератури, без правильних, може, так скажемо, якихось… Я навіть не знаю, як пояснити.
Коли людині ти подаєш якусь інформацію, вона з цієї інформації бере 5% того, що вона вважає за потрібне. І це не завжди збігається з тим, що ви б хотіли донести. І от я просто думаю, що з того всього, що нас вчили в школі, я просто для себе почерпнула потрібне. Хоча я б сказала, що до 2014 року… Я приїжджаю на схід чи у центральну Україну, спілкуюся, і вони думають, що на Тернопільщині дуже сильно б’ють за російську мову. У мене були складні стосунки з однокласниками й старшокласниками.

Це був рік, мабуть, 2012-й десь так, 2011-12 роки, я ще була зовсім маленька – і я була єдиною дитиною, яка тримала руку на серці, коли співали гімн. І за це мене старшокласники добряче за школою перестрівали

Катерина Поліщук

Ну, ви б їм дали відсіч, я так розумію.
Насправді ні. Я не була у дитинств такою… Я просто в якийсь момент зрозуміла, що це не моя дорога терпіти. Це не дорога України терпіти. Україна має за себе постояти, а я є її частиною. Тобто, як я можу собі дозволити просто сісти та боятися плакати, жалітися на життя? Треба щось змінювати. Ніхто не прийде за тебе і цього не зробить.
Ви є амбасадором мовного проєкту “Єдині”. Що передбачає це звання?
Я насправді коли до мене “Єдині” звернулися з цим питанням, я задумалася добряче над цим, тому що це дійсно дуже класна ініціатива, це дуже потужний проєкт, і я вважаю його дуже потрібним. І я задумалася, чи зможу я, чи я добре розумію, що таке амбасадори. Я їм просто пишу, а що таке амбасадором бути, тому що я не зовсім розумію. Я з ними поспілкувалася, я допомагала їм з утворенням такої, скажімо, мотиваційної бази, я спілкувалася з учасниками, я долучилася до поширення цієї ініціативи. Для мене було дуже важливо, щоб саме люди, які створювали «Єдині» розуміли, як я ставлюсь до української й російської мови в нашому інфопросторі, щоб не було якихось там непорозумінь.
Тобто, грубо кажучи, якщо я там вийду десь на Хрещатик і почну кричати “бийте всіх, хто говорить російською”, щоб “Єдині” не трималися за голову і навпаки, знаєте. Але я поговорила з організаторами. Слава Богу, в нас збіглися наші погляди до різних іноземних мов в нашому інфопросторі. Мені дуже було приємно, що вони дуже м’яко і толерантно поставились до моєї позиції. Тобто, не нав’язували своєї. І в мене є дуже багато знайомих, які переходять і переходили на українську мову ще з 2014 року. І багато знайомих, які почали переходити з 2022 року. Тому це для мене стало дуже цікавим досвідом. І для мене, правда, великою частиною є долучитися до такого проєкту.

Взагалі, знаєте, якщо я у своєму житті замотивувала на щось хороше хоча б одну людину, то, значить, я не даремно прожила

Катерина Поліщук

Думаю, ви дуже багато людей насправді мотивуєте. Насправді тут вже без перебільшення. Дивіться, ще таке питання цікаве, коли ви повернулися додому і коли ви проходили лікування, і зараз ви часто з’являєтесь, мабуть, у мирних містах…
Ну, як сказати, це зазвичай візити виключно по робочих питаннях. Тобто, нещодавно це було озвучування фільму українською мовою. Перед тим це було проїздом, я промайнула Київ, коли це була дипломатична поїздка в Португалію. Тобто, я зрідка буваю в мирних містах, але дуже сильно сподіваюся, що ця територія і ті міста, які стали моїм постійним місцем проживання, скажімо так, скоро стануть теж мирними.
Вас люди на вулицях, мабуть, часто впізнавали. Вони до вас підходили, незнайомі люди? Що вони вам казали? Вам щось запам’яталося?
Насправді спочатку, у перші місяці, дуже багато людей підходило, дуже. Ти йдеш вулицею довжиню у 60 метрів, і ти йдеш цих 60 метрів пів години, зараз вже набагато менше. Грубо кажучи, раз на тиждень мене, може, хтось впізнає. В основному я по очах бачу, що люди впізнають, але не підходять, не турбують. Я сміюся, що вже “все” – популярність пройшла, “змотуємо вудки”, йдемо назад воювати. В принципі, пів року вже набагато тихіше в тому плані. І пропозицій набагато менше. Тому що якщо раніше журналісти просто не “відлипали” від першої хвилини, відколи мене обміняли, то зараз вже з цим спокійніше, тому що коли це однотипні питання і просто підміна понять про мотивацію цих блогерів чи журналістів, то це було складно трохи. Але насправді люди підходили. Я говорила нещодавно з Олегом Шумеєм (український співак та музикант, який виступає під сценічним ім’я SHUMEI – ред.), і ми говорили про популярність. Я кажу: “До тебе люди підходять на вулиці?”. Він каже: “Так, звичайно, підходять”.
Вони розказують, як він класно співає, а до мене підходять і розказують, що в когось хтось загинув, в когось хтось в полоні, хтось в когось воює. Тобто всі якось пов’язані з цією війною. Хтось волонтерить, хтось воює, в когось воює брат, чоловік, син. І люди в мені знаходять того, хто їх зрозуміє. Люди часто зі мною підходять просто поспілкуватися. Дуже часто.

Мої улюблені “фанати” – це ті, які підходять і кажуть: “Можна я вас просто обійму?”. Вони підходять, вони мене обіймають, і так тепло стає. Але особливо це приємно, коли в східних регіонах люди підходять – і звертаються українською мовою

Катерина Поліщук

Нещодавно дівчинка підійшла – вона розплакалася. Плачуть всі, просто всі.
Як ви витримуєте такі емоції?
Людям треба поплакати, хай плачуть.
Тобто на відміну від артистів, які зазвичай чують компліменти, ви віддаєте свою енергію, від вас очікують якоїсь підтримки, і ви мусите віддавати свій час, енергію, емоції?
Так, насправді я взагалі не вмію в собі тримати енергію, я завжди дуже її віддаю – думаю, люди це відчувають.
У вас відбувається такий обмін енергією?
Тут просто проблема в тому, що в основному люди розказують, як їм складно, як вони за мене переживали, як вони за мене молилися, як їм було складно, коли я була в полоні. І я така стою, така: “Мені теж, як ви”. І люди просто бачать, що я завжди позитивна, я просто сприймаю це, знаєте, всі приємні моменти популярності, я не сприймаю лише на свій рахунок, я вважаю, що це позитивне ставлення до українського війська. А всі негативні моменти –  значить, така моя місія, якщо людям стає легше від спілкування зі мною, якщо люди мотивуються якось, якщо люди заспокоюються.
А ось на спілкування в інтернеті сили моральної не вистачає, тому що пишуть люди дуже багато зі своїми проблемами, і ти просто сидиш, і ти розумієш, ну, тут в тебе обстріл, тут в тебе свої якісь проблеми, тут намагаєшся знайти гроші на дрони – там замовляєш, а тобі людина пише 50 повідомлень в день, 60 повідомлень в день. У мене там побратим, у мене брат, чоловік, син, і починають розказувати все про нього. Він загинув, пошир петицію. Ніхто про них не забуває. Поки я жива, ніколи не забудуть тих, хто пішов, щоб ми жили. Просто зараз треба максимально всю свою концентрацію, всі свої сили та всю свою увагу віддати в те, щоб перемогти в цій війні.
Яка була атмосфера серед оборонців Азовсталі, хто був поруч? Чия це була ідея заспівати пісні, а потім ще й поширити це відео  у мережі?
Хлопці прийшли з завдання пізно вночі. Це не було чимось таким, типу як нонсенс. Ні, це було нормально для нас. Я кілька годин поспала, піднялась, хлопців зустріла. Другий хлопчик зварив для них каші, ми сидимо, їмо, говоримо, поїли, попили чаю.

Кажуть: “Хай Пташка заспіває нам”. Ну то добре, сиджу, співаю. Я їм години три співала. Там було все, що я знала, всі пісні. Але я ж не буду їм “Плине кача” співати. Я старалася вибирати про любов якісь, щось патріотичне

Катерина Поліщук

І хлопці собі сиділи, знімали на відео. Знімало багато з них на відео. І один з них засміявся, каже: “Я тебе завтра популярною зроблю”. Я кажу: “Ти кажеш, ну, ти чим думаєш? На що воно мені тут? А мені тут, якби, щоб до ранку дожити. Яке популярної?”.
А я взагалі не розуміла, що відбувається в інфопросторі. Тому що я на зв’язок виходила з Маріуполя тричі з мамою. Тобто я взагалі з інтернетом тоді не дружила. Я зайшла один раз, побачила, що в групі, де мої друзі вирішили, що я місяць не виходжу на зв’язок, значить, я загинула. Почали роздавати мої речі. Я їм писала, сказала, що їм повідкушую голови.
Росіяни теж дуже запитували: “Ти така була агресивна, ти там так матюкалася”. Я кажу: “Так, а ви б три місяці просиділи під авіацією? Ви б, кажу, ще б не так заспівали”. Тобто, звісно, що я була озлоблена. Звісно, що, ну, а як? А чого ви чекали? І тому я не розуміла, яка хвиля несеться навколо Азовсталі. Для мене це була просто наша місія. Ми маємо втримати, ми маємо взяти на себе більшу кількість, ми маємо продати своє життя якомога дорожче. Тобто, це було наше завдання, у моєму розумінні. Мені на той момент було 20 років. Тобто, вже в Маріуполі мені виповнився 21. І це був дуже важкий день.
І тут хлопці запостили це. І я про це дізналася тільки, коли я прийшла на командний бункер. І зі мною всі підходять фоткатися. І я така: “Ви що? Хто ви?”. Вони такі: “Ой, привіт, привіт, так класно”. І я така: “Хто ви? Я вас не знаю, йдіть звідси”. Це було дуже дивно, тому що просто однієї миті я набираю маму – і мама каже: “Доця тебе знає весь світ”. Вона плаче, вона каже: “Доця, за тебе моляться в Італії, в Америці”. Я кажу: “Мам, це все добре. Але я не повернуся звідси. Ця популярність, вона дуже допоможе Україні. І для мене цей образ, якщо він буде надихати людей йти в бій, значить все – я виграла. Я виграла свою особисту війну, тому що, я кажу, мені не шкода зараз помирати. Я не боюся, я не жалію ні про що”.
Я зробила все правильно. І якщо цей образ буде давати сили людям жити, значить я народилася не даремно.

І не було думки, що я звідти вийду, повернуся і якось воно буде. Змирилися лише в день, коли загинув мій чоловік. Я змирилася, тому що ситуація насправді була безвихідна

Катерина Поліщук

І це, не те, що якесь диво. Мені це досі на голову не налазить, хоч вже скоро буде рік, як я 21 вересня вийшла з полону. Але досі не віриться, і це все сприймається, ніби якийсь фільм подивилася гостросюжетний. Тому що такого, мені здається, за десять життів люди не проживають, як нам тоді довелося прожити за ті сім місяців, три місяці в Маріуполі й чотири в полоні.
Дійсно, це досвід не на одне життя, те, що ви прожили свої 20 років. Це вже для вас якась історія, яка була з вами, відбулась – вона вас болить чи ні? Ви з нею попрощались чи відставили на полицю?
Знаєте, тут, мабуть, я наведу аналогію з осколком, який потрапляє в тіло. Ти його не можеш дістати безслідно, в жодному випадку ти його не дістанеш безслідно. Зважаючи на розмір і глибину, як засів сильно цей осколок, він залишається всередині. Він все одно турбує, але він закапсулювався, він собі там живе і він не на часі.

Я розумію, що для мене – я собі поставила таку планку – що моє здоров’я, моя психіка і моє життя мені не належать. Воно належить моїй країні, значить, треба його берегти, тобто здоровенькою і живенькою, я своїй країні стану у пригоді більше

Катерина Поліщук

Я розумію, що дуже багато роботи, і тому я займаюся з психологом, я стараюся тримати себе в руках. Ми працюємо, в нас дуже багато роботи й немає часу жалітися і думати: “Ой, бідненька я, бідненька”. Це триває, це не пройшло, війна не закінчена, моя війна особиста, вона не закінчиться.

Мені здається, навіть якщо так станеться і фізично я вже не буду існувати, то моя війна все одно буде продовжуватись

Катерина Поліщук

І це для мене просто, це найбільша гордість, найбільша перемога і найбільша честь, тому що в мене була мрія, я завжди жартувала з хлопцями, що я хочу заспівати гімн України так, щоб русаки (росіяни – ред.) почули. Але я не знала, що я заспіваю гімн українських націоналістів так, щоб почули абсолютно всі русаки, просто всі до одного, і не тільки вони. Я насправді пишаюся цим, я тішусь цим і раз це вже, знаєте, так сталося в моєму житті, я буду це використовувати лише на здобування перемоги – це  моя мета і найбільше моє прагнення, до якого я просто, як, знаєте, як ота конячка – скаче семимильними кроками, яка вже трошечки “доздихує”, але ж скаче.
Але не здається і ніколи не здасться.
Ні, я завжди порівнюю себе з підбитим танком, який заплутався в кущах, але все одно підбитий такий, знаєте, з нього дим валить, а він все одно пре… А що робити? Треба якось жити, треба якось боротися, бо хто крім нас, знаєте, ми ж не це: “якщо не ми – то і не ми”. Тут так треба розуміти, що твоя країна починається з тебе. Україна починається з кожного з нас і поки кожен це не збагне, що потрібно починати будувати країну з себе, свого дому, свого соціуму маленького оцього капсульного, то в нас не буде. Немає сенсу, навіть якщо ми переможемо у війні, не буде сенсу, якщо люди не зрозуміють, що залежить саме від них все.
Завершення війни – всі про це мріють, всі про це думають. Я думаю, що ви теж часто про це думаєте. В якій сфері ви себе бачите після війни?
Я себе не бачу після війни. Вся моя свідомість, усі мої бажання зараз спрямовані виключно на перемогу України. І я не замислююся, мені навіть якось не уявляється, насправді… Я два з половиною роки воюю, і з них чотири місяці перебувала в полоні. Знаєте, вже якось слабко уявляю себе поза війною, це насправді гостра проблема, тому що я чую дуже часто: “Ти прийдеш з війни, тобі доведеться змінювати свої цінності, тобі доведеться знову ходити у клуби, ще кудись”. Я кажу: “Народ, будьте достойні своїх захисників, не змушуйте нас змінюватися під вас, сприйміть нас такими, як ми є, у нас інші цінності. Ми найбільше цінуємо життя, а не гроші, ми найбільше цінуємо волю, а не золоту клітку. Для нас вже неприпустима така схема, чи взагалі таке розуміння того, що можна голосувати за пакет гречки”.

Тобто ми, віддаючи своє життя і здоров’я, ми вже не погодимося на те, що було “до”. І українське суспільство також повинне зрозуміти, що нам доведеться змінюватися всім – цивільним в тому числі

Катерина Поліщук

Не можна опускатися до рівня Радянського Союзу, де інвалідів без кінцівок відправляли на острови. Тобто ми повинні бути достойні наших захисників, ми повинні розуміти, що їм буде складно, вони не потребують жалості, вони потребують підтримки. А вже як воно далі буде – я не знаю… Хто його знає, закінчиться ця війна, підемо, не знаю, Брянськ відбудовувати. Хто його знає, як воно буде. Якщо чесно, я не планую, я не знаю, коли війна закінчиться, ми робимо все, щоб перемогти.
І, знаєте, коли я чую – “я втомився чекати на перемогу”… А я зате не втомилася її здобувати. Нам “складно чекати”, так не чекайте, зробіть щось, щоб вона настала швидше.
А хто вам взагалі наважився за такі речі казати?
Чесно, я вам скажу – наживо ніхто.
А не “в живу”?
Це не “в живу”, це в основному у соцмережах. Є знайомі якісь, у яких таке проскакує десь там. Тобто вона сама по собі людина непогана, але от такі цікаві в неї “цінності”. І це так якось дивно, що ця війна, вона дійсно показала нам хто є хто. Ну я якби й до того не особливо сумнівалася. Просто для більшості це: “Вау – війна нам показала хто є хто”. Я кажу: “Так ви раніше не хотіли дивитись, просто ви закривали очі на це”. Наприклад – “ну це хороший росіянин, ну як, ну він звісно воює проти нас, але йому ж в 18 років його призвали”.

Не вважаю, що проти нас смішні “чмобіки”, а ми такі “класні герої” – “азовець” Жайворонок про Азовсталь, полон і реабілітацію

Та мені байдуже хто на мене наводив тоді цей “Град”, який мене поранив і мені руку на три місяці відняло. Та мені байдуже хто наводив той танк на мого друга найкращого, який помер в мене на руках. Мені байдуже через кого я лишилася у 22 роки, так і не встигнувши одружитися, залишилася вдовою. Мені абсолютно байдуже чим керувалися, якого віку, чим керуються ті люди, хто воює проти нас, в Бучі, Ірпені та всюди, хто наводить на нас ракети, хто підтримує російську армію і хто мовчазною згодою підтримує російську армію. Вони підтримують цю війну, вони руйнують наше життя, вони прийшли забрати наш спокій, вони прийшли визволити нас від нормального розвитку і нормального життя. Тобто мені по факту байдуже. У людини є питання, які, знаєте, для мене компромісів не мають. Це так само, як от в мене є родичі, які там щось сунуть трошки, якісь наративи про “один народ”, і я просто кажу, що в моєму домі такого не буде, і ці родичі дуже швидко виходять. Мені байдуже на кровну спорідненість, мені байдуже на суму у гаманці людини, мені байдуже на посаду людини. Якщо вона говорить дурниці, якщо вона не схильна до критичного мислення, не схильна до розвитку і висновків, то її не повинно бути в моєму колі спілкування, її не повинно бути в інформаційному просторі, її не повинно бути в адекватній, нормальній, вільній, незалежній, демократичній державі.
Щодо Азовсталі, я знаю, що у вас там були надзвичайно важкі умови, обмаль всього, їжі, медикаментів, води. Як ви знаходили в таких складних умовах можливість зробити один одному приємність, підтримати, підбадьорити, нам зі сторони виглядало, що у вас взагалі там нічого немає, аби тільки вода хоча б була. Звідки ви брали сили, наснаги, ви ж самі кажете, що ви були настільки втомлена і теж, мабуть, зневірена, що ви вийдете звідти, але ви були настільки людяні…
Здається, я була втомлена, я знала, що я не повернуся, але я ніколи не була зневірена. Здається, я була втомлена, я знала, що я не повернуся, але я ніколи не була зневірена. Це, мабуть, я найщасливіша людина, тому що у мене ніколи не опускались руки. Я розуміла ситуацію, але для мене це не було поганим виходом. Тобто я знала, за що я там, і мені не шкода було свого життя для моєї країни. Я не хотіла померти, але я сприйняла це як даність…
Я, власне, маю на увазі, що ви не вірили, що ви вийдете звідти, але для вас це була не така велика біда, бо ви бачили, що робите набагато більшу місію.
Це не те щоб я в це не вірила, це для мене було щось з фантастики, я про це навіть не думала, що я колись звідси можу вийти живою. Але, знаєте, там всі почуття ніби… От як оголені нерви. Там людяність проявляється в дрібничках, але цінність цих дрібничок… Тобто, якщо ти три місяці не їв солодкого, а віддаєш єдину цукерку, яку ти десь там знайшов, віддаєш єдину цукерку дівчинці, яка з паралізованою рукою по 20 годин перемотує поранених, то ти починаєш дивитися на цю людину іншими очима. Це так дивно, це зовсім інший світ.

Я з багатьма людьми, з ким я дружила і спілкувалася там, я тут не спілкуюсь. Вони в цивільному житті зовсім інші – абсолютно інші люди. Але от там це було якось… Це якийсь такий феномен, мені здається, це ще вивчати й вивчати, знаєте, і це дуже цікавий досвід в моєму житті

Катерина Поліщук

.
Я кажу – якщо не можеш змінити ситуацію, то зміни до неї ставлення. Я не можу змінити те, що в нашій країні сталася війна, я не можу змінити те, що я залучена і є активним учасником цієї війни, потрапила в полон, була в Маріуполі. Але я сприймаю це як цікавий досвід. Всі кажуть, ну, його такий досвід, а я кажу, ну, а як, а що мені робити? То я ж не вибирала, то буде чи не буде. Я просто вибираю, як це сприймати, чи сидіти себе жаліти, чи думати: “Вау, клас – я тепер стільки всього знаю, і стільки всього можу”. Я тепер знаю, бачу планку мого, терпіння, моєї витримки, моєї сміливості, і знаю, що вона може бути ще десь вище, тобто я ту межу не перейшла. Я знаю, що я можу стільки ж і ще трохи. І знаєте, як оце – “а там я бурячки посаджу”.
Ну, от бачите, ви кажете, що ви не приклад, не зразок для наслідування…
Коли я була маленька, то мені всі завжди розказували, що мудрість – це вік. Потім я думала завжди, що мудрість – це досвід. Але після Маріуполя і полону я вважаю, що мудрість – це не досвід, це висновки, які люди роблять з цього досвіду. Тому що дуже багато людей, які пройшли однаковий досвід, скажімо, навіть той же самий 2014 рік взяти в Донецьку, тобто ніби одні та ті ж українці з одної тої ж плоті і крові, але одні чогось мають клепку в голові, а другі слухають якусь “труху” з радіо, телебачення і новин. Тому це дійсно про висновки, це дійсно про критичне мислення, це дійсно про якесь вміння аналізувати, вміння думати і користуватися головою, не тільки для носіння шапки.
Ми всі колись слідкували, що відбувається на Азовсталі, розуміли, що наші захисники з Маріуполя, вони на особливому рахунку у росіян. А коли з’явилася інформація про обмін – у всіх емоції “зашкалювали”. А потім менш ніж за місяць ви виходите в “Арену Львів”, і там співаєте гімн України. Це ніби сюжет для якогось голлівудського фільму. Які у вас були тоді емоції? Що у вас тоді було? Мабуть, перед очима дуже багато картин промайнуло. Чи ви в той момент просто були зосереджені на пісні?
Знаєте, я вам скажу, що Голлівуд не вміє знімати такого, як відбувається в нас в Україні зараз. І це було для мене такою, взагалі, однією з мрій заспівати на футбольному матчі. Але для мене було важливо, що це буде перша публічна заспівана пісня після Азовсталі, після обміну. І я хвилювалася, звісно, трошки.
Ви стільки всього пережили, і ви кажете, що хвилюєтеся перед виступами?
Так, я боюсь співати – я не боюсь воювати, я боюсь співати. Я серйозно. Я боюся щось “накосячити”. Я завжди дуже хвилююся перед виступами. Це просто для мене жах. Знаєте, я просто розуміла і відчувала, про що я співаю. І в той момент для мене гімн України зазвучав зовсім по-іншому. Це було не просто пісня, яку треба вивчити, яку співають на всіх святах. Я кожне слово, я знаю ціну кожного слова. Я знаю ціну можливості співати цю пісню…

Знаєте, коли у полоні ми по радіо почули, коли наші хлопці на День Незалежності зламали радіо російське і по всіх радіо заграв гімн України – це був найщасливіший момент в моєму житті

Катерина Поліщук

На той момент це такий просвіт, що ти ніби повітря вдихнув, ніби ти просто вдихнув повітря, ніби ти сонце побачив. Це дійсно була така надія, це була така віра. І я ніколи не зневірювалася, я ніколи не думала, що про мене забудуть, чи мене не заберуть, чи що я там залишусь. Я казала: “Навіть через 15 років, але я звідси вийду і вам всім покажу”.
Але от в той момент це було таке – “тримайся, все буде круто, ми з тобою, ми боремося за вас, ми сильні, ми чекаємо, коли ви повернетеся”. Це було дуже сильно. І для мене гімн України, правда, він має дуже велику ціну, і для мене велика дуже честь його співати.
Ви зараз пів року як на фронті, і ви знову стали парамедиком, знову працюєте.
Я виконую обов’язки і парамедика і паралельно здобуваю професію. Зараз я зайнялася більше дронами, тому що якось так вже склалося, що я пташка, я там, жартома, спочатку створила свій шеврон “Птахівці, піхотна бойова ескадрилья”. Потім я почала закупляти дрони для своїх друзів – і так один за одним, один за одним – потім почали збори виходити, і все більше, і більше, і більше дронів почали закупляти. І якось так вийшло, що я вже там, і трошки заодно вчуся в хлопців, щоб розуміти, мати трошки тяму з цими дронами, тому що їх є дуже велика потреба, дуже велика потреба дронів.
І взагалі багато чого і мене засмучує насправді, що я бачу набагато меншу активність, і донат починають сприймати як, скажімо так, послугу для військового. Тобто, ну, чесно, народ, якби ми не воювали, якби ми не захищали нашу країну, то нам би й не треба було тих грошей. Ми не собі. Нас так хлопці радіють, коли я їм дрони купляю. Я не знаю, ну це просто, я розумію, що це дійсно штуковина там за 100, за 250, за 400 тисяч, яка просто може полетіти і при першому польоті впасти, бо їх глушить, тому що, ну, їх збивають, а може пролітати там тиждень, місяць і врятувати реально дуже-дуже багато життів.

“Пташка” з “Азовсталі” Катерина Поліщук опублікувала перше фото після звільнення з полону

А коли закінчуються дрони, тоді в хід йде піхота, розвідка. І, ну, я вважаю, що людське життя не коштує 100 тисяч гривень, воно не коштує ні мільйонів, ні мільярдів, це воно безцінне.
І тому зараз, звісно, стало трошки важче зі зборами, і люди трохи виснажуються, і починаються суперечки, і зараз починаються знову ці всі “двіжухи” на кшталт… Ну, це дуже рідко. Мені взагалі здається, що це ІПСО, тому що я не вірю, що в нашому суспільстві таке може бути. Але знову ж таки, знаєте, не всі в нашому світі ерудовані спеціалісти з високоякісною, класною освітою й вихованням. Тому бувають моменти, коли вмикається оце: “Ми вас туди не посилали, нам то не треба, ми, як би, у нас все “окей”, та і слава Богу”. Так у вас все “окей” того, що у нас не “окей”.
Але справедливості заради – порівняно там з тим, з чим я стикалася в інфопросторі у 2015 та 2016 році, це зовсім малий відсоток і їм дуже швидко затикають рота люди, які дійсно знають ціну свободи. Мене тішить, що в нашому суспільстві дуже багато притомних, адекватних людей, які розуміють, чим пахне війна.
Закликаю кожного – маленьких донатів не буває, заходьте, будь ласка, на сторінки, на соцмережі “Пташки”, там ви точно знайдете дуже багато інформацій, постів, як ви можете допомогти хлопцям із дронами.
Зараз у чому найбільша потреба? Чому це так важливо насправді – дрони, наскільки це розхідний матеріал і наскільки він рятує життя не тільки тим, що він допомагає, але він ще, як ви кажете, упереджує нашу піхоту від того, щоб, не втратити життя?
Завжди кажуть – “боги артилерії, боги війни”, але зараз дрони дуже велику частину роботи на себе забирають. Дрони рятують дуже багато людських життів – буквально тижні три тому хлопці прибігають щасливі, кажуть: “От там закінчилися дрони, лишився твій один і твоїм дроном літали, побачили, що просто там здалеку десь вилазить їхня техніка ворожа, вилазить піхота і йдуть штурмувати наші позиції”. Хлопці підготувалися, хлопці відбили той штурм, додали цих білих лат на Росії вдовицям трошки. Наші хлопці прибігають щасливі, кажуть: “Мала, дякую тобі”, квіти постійно таскають, вони тішаться.
Я великі такі гільзи розмальовую (на продаж на користь ЗСУ – ред.), от там в нас, наприклад, штурм, я працюю на позиції, після штурму приходжу вночі, сідаю, малюю цілу ніч гільзу, потім її виставляю на розіграш або на аукціон, або відправляю кудись за кордон на аукціон, з цього мені прилітають гроші, я купляю хлопцям дрони. Сьогодні з мамою жартувала, що, кажу, я була б багатою людиною, якби всі ті кошти, що вони зараз, от просто так пролітають повз мене, якби я мала трохи менше совісті. Дійсно, дуже багато коштів українців витрачається в от такі от речі, здається, елементарні. Коли падає дрон, завжди кажу: “Дякую Боже, що взяв грошима”. Бо коли помирає людина, то ніякими грошима цього не перекриєш. Тому в дрони – це просто, чим я займаюся. Але й Старлінки купую, тепловізори, автомобілі, – залежно від нагальних потреб, конкретно того підрозділу, з яким я працюю. Але потреби є насправді дуже різні.

“Якби був би вибір, то ще раз поїхала б у Маріуполь”: росіяни оприлюднили відео допиту “Пташки” з “Азовсталі”

Наші хлопці, слава Богу, вони не так, як російська армія, вони собі, там, білизну самі купляють форму дуже часто. Форма — це насправді теж розхідний матеріал, дороговартісний. Багато волонтерів класних цим займаються, тому не проходьте ніколи повз, коли бачите збори на форму, тому що вони теж потрібні. Я теж ходжу в волонтерських штанах, тобто я, оскільки я все одно доброволець, я не отримую зарплатні, то мені дуже допомагають мої друзі-волонтери. Але не можна бути байдужим до жодних зборів, тому що всі вони однаково важливі, як і на реанімобіль, так само і на тепловізор.
Воно все дуже одне з одним зав’язано – це як країна, як великий один організм. Тобто якщо не буде, грубо кажучи, маленького гвинтика в дверях, бліндажа, то вже не буде до кого реанімобілю їхати чи гвинтокрилу летіти. Все дуже зв’язано і все це дійсно на взаємодії, на співпраці всіх-всіх-всіх українців, починаючи від діток, які малюють нам листи, закінчуючи меценатами, які допомагають нам з великими покупками.
Я чую від знайомих теж, які кажуть, вже просто набридло просити, таке враження, що ти для себе це просиш – я краще візьму у борг, сам закрию це питання й нікого нічого не буду просити.
Це біда всіх волонтерів насправді.
Скільки в нас спадає ця активність людей, які волонтерять?
Якщо на початку війни запити закривались за добу, зараз закриваються місяцями – такого ж самого розміру. Розумієте, у нас військові, які воюють безперестанку на гарячій лінії фронту, вони кажуть: “Поки в Києві була техніка і піхота, то люди розуміли близькість війни. А зараз знову війна десь там далеко на сході”.
Але я не буду глобалізувати й драматизувати це все.

Тому що військовим насправді яких тільки чорне і біле, смерть і життя, їм притаманно все так трошечки глобалізувати, що “от нас там всі забули, нам там – ніхто”

Катерина Поліщук

Ні, є дуже багато класних людей, які включаються в якісь розіграші, які донатять, які пропонують, наприклад, свої вироби для того, щоб продати та кошти задонатити на ЗСУ. Тобто, дуже-дуже-дуже потужно і класно працює частина українців, доволі велика частина. А ті, кому було чхати на початку, тим і чхати зараз.
А взагалі, якими ви бригадами опікуєтеся? Чи ви на всіх фронтах допомагаєте?
Ні, насправді я теж в якийсь момент зрозуміла, що я не можу допомогти всім. І як би це не звучало – це дуже дивно звучить – але я дуже егоїстично допомагаю. Я обрала одну бригаду, з якою я працюю, з якими я живу, яких я знаю. І де я бачу фізично, куди воно йде. Я працюю сама з цими речами, вони мені потрібні.
І я завжди кажу, що я не волонтер. Я боєць, якому потрібно забезпечення в батальйон. Тобто я не позиціоную себе як волонтер, бо, борони Боже, волонтери — це святі великі люди. Мені до них братися і братися. Вони не сплять ночами, вони дуже-дуже-дуже багато допомагають. Я взяла маленьку частинку, я кажу: “Ні-ні-ні, ви від мене багато не чекайте, я бойовий парамедик”.

“Чорний-чорний дим завжди над Азовсталлю”: історія захисника Маріуполя Євгена Лєпіна і його рідних

Якщо зможу – то зберу, не зможу – не зберу. Я не беруся за волонтерство в моєму глобальному розумінні, тому що це дуже важка робота. І я просто схиляю голову перед волонтерами, які самовіддано цим займаються. Я просто розумію, що я не зможу. Тому що це дипломатична робота, а ось фронт — безпосередньо фронт, це медійна якась робота. І, ну, знову ж таки, якщо люди хочуть мене чути, я повинна говорити, говорити правильні речі. І це, знову ж таки, теж відповідальність. Дуже багато всього я сама на себе поклала і волею долі чи випадку, але я розумію, що я просто не потягну забезпечувати багато бригад. В мене є мій батальйон, мої пацанюри, яким треба дрони, яким треба то, се, се, п’яте, десяте, вісімдесят п’яте. Я сказала: “Хлопці, все, будемо робити, я з вами, я з вами працюю, забезпечую свій підрозділ. Все, “фініта ля комедія”, я не волонтер, я не вмію”. Я не знаю, я боюся – все. Не чіпайте мене, бо я просто розумію, що я, ну, просто не зможу.
Скільки ви вже придбали цих “пташок” – дронів?
32 – це десь за два з половиною місяці, 32 дрони, з яких 26 звичайні Mavic 3 по 100 тисяч і 6 Mavic 3T нічний тепловізійний – це близько 250 тисяч.
Це насправді і колосальні зусилля, колосальні гроші, бо я знаю, що навіть і дістати ті Mavic, це теж дуже багато праці.
О, так, дуже. Але я вам скажу, знаєте, я не сприймаю це як щось таке, я вважаю, що це просто класний український народ. Я там десь ефір провожу, десь там пару тисяч скинуть на дрони, десь там, не знаю, десь там щось продам, десь там на якусь зустріч піду за те, щоб задонатили. Тобто я намагаюся реально зі всіх джерел десь там “ковиряти” трошки грошей, щоб, скоріше. Тому що часто доводиться своїх особистих заощаджень, якихось там на “чорний день”, які я ще до повномасштабного вторгнення відкладала, доводиться докладати – тому, що у мене немає нічного дрона, ми вночі сліпі, все, а мені бракує грошей.

Це не їм треба, це нам треба. Це треба реально всій Україні, щоб в хлопців були очі. Це треба зрозуміти, що ми не хлопцям донатимо, ми собі донатимо

Катерина Поліщук

І тому я сама постійно закидаю на збори своїх особистих грошей, мене насправді підтримує моя команда з мотоперегонів, хоч я в них не працюю, вони мені виплачують заробітну плату, то я хоч маю з чого донатити. Я просто там ще сама перекидаю, і самим доводиться докладати, тому що мене розриває просто в середині, коли я розумію, що в нас немає нічного дрона, чи в нас немає денного дрона, і мають йти вперед люди. Це для мене неприпустимо. Тому я “така”, ну, “така”, я трошки, як то знаєте.
Ви така, яка треба.
Росіяни казали, що ми всі на наркоті, тому що як так можна так воювати без сну, відпочинку і автоматами на танки. Я кажу, просто нам є за що воювати. Ну і все, ми за свою землю воюємо, і того і сили є звідти, і того і мотивації.
Ви неодноразово кажете, “мої хлопці” – ваші побратими, розкажіть про них, можете кілька слів розказати? Які вони?
О, і вони різні, вони “вредні”, вони жартівливі, вони капосні, вони “безбашені”, вони дуже різні – у кожного своя історія, кожен це окремий всесвіт. Вони всі такі “вредні” і паскудні. Я б їх іноді придушила, тому що вони всі кудись лізуть завжди поперед батька в пекло. Вони такі неслухняні, але я їх дуже сильно люблю. Українські військові — це просто для мене… Мене зараз середу не розпирає, тому що я завжди захоплювалася цими людьми, я захоплювалася солдатами ще, як була маленька. Потім, коли я бачила військових, я боялася навіть до них так просто торкнутися, я соромилась дуже, тому що для мене це якийсь такий ідеал.
Але, з другого боку, вони прості люди, які не народжені для війни, які теж хочуть жити, які мають на це повне право і платять найвищу ціну за те, щоб наші діти колись мали право обирати, якою мовою говорити, мали право обирати, в якій країні жити, і мали право відбудувати свою країну, і зробити цей вибір правильно.
І, знаєте, це для мене герої. Не в тому розумінні, в якому всі вже звикли просто не усвідомлюючи казати: “Це герої, це герої, це герої”. А от якщо задуматися в суть цього слова, знаєте, колись латиною є така фраза в перекладі, вона звучить “згоряючи сам світи іншим”. Це люди, які згоряють – і згоряти неприємно. Це не просто, знаєте, героїчно, як у фільмі – на амбразуру, і все. Це довго, нудно, з комарами, кліщами, блохами, в болоті, під постійними обстрілами, в постійних хворобах, страху, робота 24 на 7. Ми дуже важко згоряємо, але те світло, яке ми випромінюємо, його треба берегти, тому що цього разу нам не можна помилки наших предків повторювати.
Нам треба запам’ятати точно, хто наш ворог. Нам треба точно запам’ятати, яку ціну ми заплатили, і не повторяти помилки наших батьків.
У вас не було думки написати книгу?
Я почала, але тож треба сісти й писати, а часу-то нема. Ти кудись летиш, ти кудись біжиш, тобі кудись треба їхати, щось привозити, щось там, кудись там… А ти тільки сядеш, а є тільки вільна хвилинка, то тобі просто хочеться лягти і от просто, не знаю, там, погортати TikTok, подивитися, як люди живуть. Тобто, що люди десь ще живуть, там, якісь огляди на косметику роблять.
А як ви саме приймаєте, як ви взагалі сприймаєте, коли ваші однолітки, ну, дівчата вашого віку, вони так і живуть, як ви кажете, в них зараз якісь інтереси, косметика, краса, мода. Як ви на це дивитесь?
Ну, не знаю, в мене от “тінюшки” є, до речі, дивіться.
А ви вмієте ними користуватися?
Ні, звичайно, ви що? Вони лежать.
А коли ви ними користувались?
У Португалії, коли була на дипломатичній поїздці.
Про ваші дипломатичні поїздки. Я знаю, що ви не дуже любите цю публічність. Вона вам як дається? Складно? Чи ви просто розумієте, я мушу це зробити, бо це наблизить перемогу України?
Я мушу це зробити, це моє завдання, це мій інструмент, якого немає в інших. Чому я повинна? Так некультурно скажу, “вимахуватись”? Ну, дійсно, я маю от такі, такі, такі можливості наблизити перемогу. Я їх використовую, всі.
А за однолітків… Всіх не зміниш, всім в голову не залізеш. Моя позиція… От дивіться, от йдете ви по вулиці, і на тротуарі лежить шмат – хай буде пластику. І от ви так дивитесь на нього, і думаєте: “Ну, чого він тут лежить?”. А вам треба йти далі, а той пластик брудний. Ви такі дивитесь на нього, і думаєте: “Мені ж треба йти далі, я ж не розвернусь, не піду додому того, що він тут лежить, правильно?”. А ще, звісно, в ідеалі це взяти його, підняти і кинути в смітник. Але якщо щось таке, що не піднімеш і не кинеш, знаєте, то просто обминаєш і йдеш далі. Розумієте, от якби я могла керувати думками людей, то я б вам розказувала. Але якщо в людини в голові, ну, одна косметика, і люди кажуть, що якщо тут буде тяжко, я поїду кудись в іншу сторону. Ну, в мене якось так – якщо в мене тяжко, то я зроблю, щоб було краще. Я буду робити все, щоб було краще тим, хто повернеться.

Я не можу змінити всіх, я не бачу сенсу на це дратуватися, тому що хоч в мене і посттравматичний стресовий розлад й загострене почуття справедливості, – я боюсь, що мене на всіх не вистачить

Катерина Поліщук

Я і так сіпаюся, в мене руки-ноги сіпаються, заїкатись починаю, в мене вже губи здерті у м’ясо. Куди мені ще нервуватись, куди мені ще через тих людей? Ну, може вони щасливі, може, вони щасливіші від того будуть. Хай собі оглядають свої різні штуки, розказують в кого скільки “лук” коштує. Це їхні інтереси, життя продовжується, ми це все розуміємо. Ніхто не каже, що люди мають забути про життя, але не можна забуватися, що в нас в країні дійсно війна. Тому що, коли вона прийде, ну, ми стримуємо і робимо вже багато років все, що можемо.
Але, як свідчать такі болючі міста, як Ірпінь, Буча, Маріуполь, як села на Херсонщині, як свідчить досвід цих міст і сіл туди, куди приходить Росія, там вже життя немає. Там немає життя адекватним, мирним людям, і це вже просто існування. Тому краще не допускати й не чекати, поки півень у потилицю клюне. Краще все ж таки спинити ворога там, ніж буду його виганяти зі своєї хати. Бо зі своєї хати його вже буде дуже тяжко вигнати. І коли хтось там каже: “Ой, шкода, що так далеко додому їхати з фронту”, я кажу: “Дивні ви, звісно, таки шкода, слава Богу, що є куди їхати”.
Ми спинимо, виженемо ворогів, просто потрібно дійсно всім усвідомити, що війна закінчиться тоді, коли ми самі цього захочемо й самі це зробимо. І ніхто за нас цього не зробить – ніхто не прийде, жоден Термінатор не прийде, жоден Рембо зі своєю буквою Z не прийде “махатися” з їхньою буквою Z. Ніхто не прийде й за нас цього не зробить – так вже сталося. Ми на своїй землі маємо її захищати. Хіба ми достойні жити на такій класній землі, на такій щедрій, на такій родючій, на такій красивій землі, якщо ми не можемо її захистити?
Ви часто буваєте вдома? І ваша мама звикла до того, що ви знову їдете від неї? Чи вона вас далі болісно відпускає?
Я взагалі не була колись прив’язана додому. Мама дуже багато переосмислила, і мама, і тато, і брат. Вони дуже багато переосмислили, вони навчилися з мною теперішньою жити. І зараз мене дуже тягне додому – я намагаюся кожен раз, коли я десь там проїжджаю, мені взагалі 500 кілометрів в одну сторону, то не проблема. аби тільки була можливість. Насправді моя бабуся мене не дочекалася з полону. Коли я вже повернулася в Україну, то не знайшла часу приїхати додому, бо в мене були дипломатичні поїздки. І, на жаль, я її не побачила живою. На могилу ніхто не шкодує грошей квіти купляти, але краще подарувати та сказати все за життя.

Я ціную кожну хвилину, я стільки разів переживала останню хвилину, що я тепер ціную передостанню. А яке з них передостання, ніхто не знає. Тому я просто живу, я щаслива людина, я воюю за свою країну

Катерина Поліщук

Я не маю чого до себе причепитися, я роблю все по совісті, роблю все по честі. Я маю честь, гідність, я маю прекрасну країну, я маю прекрасну родину, я маю прекрасних співвітчизників, прекрасних побратимів. Тяжко, звісно, але, як то кажуть, кому зараз легко. Ми працюємо, я щаслива людина, глибоко щаслива людина, що я народилася в Україні та в цей час.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
 
The post “Будьте гідні своїх захисників, не змушуйте нас змінюватися під вас”: велике інтерв’ю з “Пташкою” з Азовсталі Катериною Поліщук appeared first on Прямий.