Без цензури смерті: чому важливо фіксувати воєнні злочини росіян

Джерело: Facebook-сторінка автора
Абсолютно зрозуміло, що журналісти не повинні експлуатувати страждання. Є ціле зведення правил, які регулюють етичну подачу інформації про смерті (грубо кажучи, не показувати голих мертвих людей, упосліджених, тіла мертвих дітей, відірвані кінцівки в калюжі крові тощо тощо).
І навіть ці правила не є істиною, бо все завжди залежить від окремої ситуації і контексту.
На жаль, зараз по фб несеться деякий тренд під назвою “якщо ви не забороняєте зображення мертвих тіл – ви негуманні”. Боюся, проблема набагато складніша, ніж персональне горе. Ми маємо справу з воєнними злочинами, які потребують фіксації і суспільного осмислення. Правду про звірства потрібно не лише знати, але й бачити. Інакше – це заперечення злочину.
(додам дисклеймер – я звісно говорю про фіксацію з урахуванням існуючих норм етики воєнного репортажу)
Боюся, що замовчування та візуальна цензура смерті – це якась така наша короткострокова форма психологічного захисту від війни. Яка, у довгостроковій перспективі, якщо ми створимо прям стерильний інформаційний простір, виходячи з примата права на приватність, буде сприяти витісненню, табуюванню теми війни, деперсоналізації жертв. І, як наслідок, сприятиме колективній амнезії. Що у свою чергу вже буде загрозою нацбезпеці.

США припинили розслідування воєнних злочинів РФ в Україні

Я зараз напишу таку крамольну може річ для деяких лідерів руху за витіснення горя з інформпростору – я вважаю важливим те, що люди репостять фото з наслідками обстрілів росіян. Те, що люди репостили фото розстрілу Мацієвського було важливим.
По-перше, тому що громадяни отримують інформацію переважно із соцмереж, це реалії нашого життя. І ці репости є одним із основних каналів інформування суспільства про те, що Росія ось так вбиває беззбройних військовополонених. Це річ, яка в тому числі гуртує нас в протистоянні злочинам росіян.
По-друге, репости це форма переживання травми в тому числі. Впевнена що люди, які репостять – плачуть і співчувають, а не роблять це, щоб насміятися. Наскільки я пам’ятаю, травматерапія починається не з уникнення болю, а з визнання і проживання. Такі репости – це, можливо, інструмент нашого колективного зцілення, а не повторна травматизація чи неповага до.
Про документування – бачила, що нарід писав по фб, що журналісти не документують. Насправді ті, хто документує, спираються в тому числі на матеріали журналістів. Зображення, зняті незалежними журналістами (а не державними структурами) мають дуже високу доказову цінність. Також є досвід країн, що пройшли через геноциди, тоталітарні режими до нас – Руанда, Німеччина. Там візуальних архів трагедій був дуже важливим і сприяв суспільному переосмисленню.
Про законодавство. Та нема там чорно білого рішення, про яке раптом всі забули, а хтось один вчитався і нагадав) Приватність – важливе право. Але в умовах війни, коли йдеться про масові вбивства, зруйновані цивільні об’єкти, тіла на вулицях – ми не можемо захищати приватність так, щоб це перекреслювало суспільний інтерес.

Росія вбила в Україні 622 дитини

Тому треба розумний компроміс між приватністю і суспільним інтересом – який, нагадую, базується на вже існуючих етичних стандартах, і який все одно неможливо дуже чітко зафіксувати бо все завжди залежить від ситуації. Етична публікація – це публікація з контекстом, попередженням в заголовку, за потреби з блюром або без впізнаваних рис особи, з дотриманням людської гідності.
І наостанок. В кожній професії є порушники. В кожнісінькій є ті, хто перегибає чи помиляється. Що не означає що всю професію треба викинути на смітник, що всі журіки – шакали-повії, ушльопки, сутенери і як їх тільки не називали за ці два дні.
Профспільнота свідомо засуджує ці два фото, які всіх тригернули (нагадаю – голий огрядний чоловік, можливо мертвий \ оголені поранені груди жінки в швидкій). В обох випадках йшлося про людську гідність, і це дійсно було порушенням. Але ці два порушення в жодному разі не є виправданням для закликів про тотальну заборону.
Табу на публікацію зображень наслідків воєнних злочинів – це пряма дорога до замовчування.
А отже – до безкарності росії.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
The post Без цензури смерті: чому важливо фіксувати воєнні злочини росіян appeared first on Прямий.