І смішне, і страшне: огляд на українське драмеді “Я працюю на цвинтарі”

Слідом за воєнною драмою “Снайпер. Білий Ворон”, в прокат вийшов ще один український фільм – чорне драмеді “Я працюю на цвинтарі”. 
Наскільки воно “чорне” розповідає  кінооглядач Ігор Кромф. 
Саші (Віталій Салій) йде до 40. Він колишній архітектор, який тепер очолює контору з виготовлення надгробків. Життя Сашу відверто втомлює: він не хоче налагоджувати контакт з колишньої дружиною та донькою, у нього проблеми з місцевими рекетирами та ще й клієнти специфічні. Але окрім цього в Саші є великий незакритий гештальт, який роз’їдає його зсередини та власне насправді він заважає Саші жити. 
“Я працюю на цвинтарі” (ЯПНЦ) – це екранізація книжки Павла “Паштета” Белянського. Белянський сам працював в конторі ритуальних послуг і писав історії з роботи в Facebook. Саме з цих постів виросла книжка, яку потім режисер Олексій Тараненко зробив своєю дебютною картиною. 

Тараненко разом з Белянським провели глибоку сценарну обробку збірника оповідань, створивши з них не лише цілісну історію, а ще й історію, яка має три сюжетні лінії (Саша і клієнти, Саша і родина, Саша і бандити), які в кульмінаційний момент сходяться воєдиною і виводять глядача до спільної розв’язки. Так, це звісно не сюжетні повороти в стилі Гая Річі, однак це дуже добротна та якісно пророблена історія, яку цікаво дивитись, уже тому, що сюжет тут присутній і він грає важливу роль для картини. 

Історія “ЯПНЦ” – це історія про сприйняття дійсності, навіть коли вона тобі не подобається. Особливо, коли ти вже на цю дійсність вплинути не можеш. Ось ця екзистенційна неможливість побороти дійсність і слугує сюжетною основою, що не дає стрічці скотитись в “чорний треш”. Однак, як на все ж “чорне драмеді” того самого чорного гумору у фільмі малувато, часто жарти занадто передбачені або нагадують радянські анекдоти. А от діалоги однозначно сильна сторона фільму. Дуже гармонійно вшита лайка (на відміну від наприклад “Позивний Бандерас”, де герої лаються просто щоб лаятись). На діалоги Тараненко покладає фактично весь вантаж розкриття персонажу. Ну і на закадровий голос, який виконує функцію режисерських “милиць”, де Тараненку не вистачило засобів, щоб зобразити ті чи інші деталі та нюанси історії (схожими милицями користувався Ярослав Лодигін в власній інтерпретації “Ворошиловград” Сергія Жадана – “Дике поле”). 

Чим “ЯПНЦ” дуже вигідно відрізняється від багатьох українських фільмів (“Плем’я”, “Стоп-Земля”, “Атлантида”) – це використанням професійних акторів, які тут грають фактично бездоганно. І мова не лише про Віталія Салія, який навіть в провальних “Крутах. 1918” зумів створити один з найкращих негативних образів в українському кіно. Салій – це безумовно глиба української кінематографії.  А навіть другорядні персонажі, як то працівники бригади установки пам’ятників (Андрій Ісаєнко та Максим Донець) – це просто неймовірно опуклі і цікаві образи, своєрідні гамлетівські копачі могил. Здавалось би вони навіть не другорядні, але за їх діалогами слідкувати цікаво не менше, ніж за діалогами Віталія Салія. Таку грамотну і злагоджену гру професійних акторів в нашому кіно не часто побачиш (зокрема тому в нас почасти беруть зніматись непрофесійних акторів). 

Успіх “ЯПНЦ” багато в чому може складатись з того, в яку нішу потрапив цей фільм. Дебютна робота Тараненка не намагається виглядати складним артхаусом для Берлінале, водночас вона не опускаюється до проміжкової ланки еволюції між телебаченням та повним метром, як весь цей набір крінж-комедій на кшталт “Скаженого весілля” чи “Любов і блогери”. “ЯПНЦ” – це дуже гарне кіно, яке одночасно викликає посмішку і трішки меланхолії та рефлексії. В цьому плані фільм часто порівнюють з “Мої думки тихі” Антоніо Лукіча. Хоча жанрово це різні фільми: Лукіч знімає “сентиментальну комедію” в духі Гії Данелії чи Отара Іоселіані, а Тараненко все ж намагається в чорне драмеді. Однак обидві ці стрічки йдуть в правильному, на мою думку, руслі розвитку українського кіно, яке поки не здатне (з об’єктивних та суб’єктивних причин) народити голлівудський екшн-блокбастер, однак може збирати зали в кінотеатрах, саме завдяки такі ось ламповості, гумору та рефлексивності. 
В сухому залишку, “Я працюю на цвинтарі”, попри всі сюжетні недоліки, все ж таки гарне і багато в чому вдале українське кіно, яке захочеться переглянути знову через певний час. 
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post І смішне, і страшне: огляд на українське драмеді “Я працюю на цвинтарі” appeared first on Прямий.