Ідеальний партнер по дефолту: чому Трамп грає на боці Москви

Джерело: Facebook-сторінка автора
Трамп ніколи не скаже “я за Путіна”. Він скаже, що він за “мир”, за “вигідну угоду”, за “кінець війни за одну добу”. Він скаже, що Україна має “щось прийняти”, бо “в неї немає карт”. Він скаже, що війна сталася через “неправильного президента”, і що за його каденції її б не було. Він скаже багато всього.
Але на рівні наслідків його слова й запропонована логіка ставлять його чітко з того боку столу, де сидить Москва. Не тому, що він читає “Русский мир” перед сном. А тому, що світ, який він бачить, зручний саме Кремлю: світ, де Україна – не суб’єкт, де Європа – баласт, де НАТО – зайве, а Путін – “гравець, з яким можна домовитись”.
Трамп дивиться на війну не як на зіткнення двох світів – свободи й імперії, права й сили, республіки й колоніальної метрополії. Він дивиться на неї як на затягнутий спір між двома погано керованими активами, які псують йому красиву картинку Америки, зосередженої на собі. Україна тут – це шум. Європа – це токсичний інвестор. Росія – це проблемний, але великий партнер по столу. А він сам – той, хто має “закрити угоду” й записати собі в актив: “Я зупинив війну, яку мені залишив слабкий Байден”. У цій виставі для внутрішнього виборця Кремль отримує саме те, що хоче: формулу, в якій агресія не карається, а монетизується, а захисник перетворюється з героя на винного в тому, що “занадто довго воював і завадив красивому миру”.
Коли Трамп в Овальному кабінеті каже Зеленському “у тебе немає карт”, він говорить не тільки з ним. Він посилає сигнал усім: Україна – не гравець. Україна не має права ставити умови. Україна не може сказати “ні”. Україна може тільки обирати між капітуляцією з підписом і капітуляцією без підпису. Ця фраза – не просто приниження конкретної людини. Це ламання логіки сучасного світу, де навіть найменша держава формально має право на суверенітет. Трамп поводиться як брокер на розпродажі чужої власності. Він не питає, хто тут власник. Його цікавить лише, хто готовий швидше підмахнути папери й вийти з кімнати.

“Набір випадкових речень”: яка реальна мета “мирного плану” Трампа

Москва саме цього й добивається від початку. Їй потрібна не просто перемога на фронті. Їй потрібна модель, в якій світ визнає: “Так, Росія має право диктувати умови сусідам, якщо в сусіда немає “карт”. Потрібен прецедент, коли країну можна змусити “щось прийняти”, бо хтось великий так вирішив. І саме цю логіку Трамп озвучує без сорому. Він не говорить мовою статей Статуту ООН. Він говорить мовою мафіозного посередника: або береш, що дають, або воюєш далі сам. Для Москви це ідеальний світ: світ без права, але з “угодами”, без справедливості, але з “миром”, без України як суб’єкта, але з Україною як територією.
Трамп – не ідеолог “русского мира”. Він – інстинктивний руйнівник “західного світу”, до якого формально належить. Він ненавидить усе, що нагадує йому про систему: інституції, договори, союзницькі зобов’язання, міжнародне право, узгоджені рішення. НАТО для нього – це гуртожиток нахабних безхатьків, які живуть за американський кошт. ЄС – це конкурент і театр для слабких лідерів. Україна – це символічний проект демократів, яким вони перекрили йому кисень у 2019-му й 2020-му. Він не читає контекст війни через Бучу, депортації, зруйновані міста і мільйони біженців. Він читає її через одне питання: як це заважає моїм внутрішнім розбіркам в Америці і як я можу це використати проти Байдена.
Саме тут Москва й отримує ідеального партнера “по дефолту”. Бо Путін теж ненавидить інституції, договори, право і союзницькі зобов’язання. Він теж хоче розібрати НАТО до гвинтика, перетворити ЄС у клуб збанкрутілих націй, а ООН – у балаган. Трамп, борючись із власною “системою”, фактично робить ту ж саму роботу, що й Кремль: вибиває Захід із заходу. Путіну не потрібен союз із Трампом у традиційному розумінні. Йому достатньо, щоб президент США вважав Україну “набридлою проблемою”, Європу – “нахабним нахлібником”, а Росію – “гравцем, з яким треба домовлятися, бо він сильний”. Цього цілком достатньо, щоб весь український фронт посипався.

Різке падіння цін: як світовий ринок нафти “відреагував” на новий мирний план США щодо України

Є ще один шар, про який не хочуть говорити вголос: особистий типаж. Трамп патологічно закоханий у архетип “сильного лідера”. Він дивиться на Путіна, Кіма, Ердогана, Орбана – і бачить не диктаторів, а людей, які “не дають себе принижувати”. Які принижують інших. Його приваблює саме це: можливість жити над законами, над парламентами, над судовими системами. Путін для нього – це “той, кого змушують поважати”. Зеленський, навпаки, в американському очах – постать, яка просить, апелює, благає, переконує. Для демократії це нормально. Для Трампа – ознака слабкості. Він не поважає того, хто просить. Він поважає того, хто нав’язує.
І якщо в цій оптиці поставити дві фігури – Путіна і Зеленського, то вибір Трампа стає очевидним, навіть якщо він сам цього не усвідомлює. Він не розуміє, що “сильний лідер” на чужій території – це окупант, а не герой. Він не розуміє, що мир, запроваджений за рахунок іншої нації, – це не дипломатія, а злочин. Для нього це лише “успішна угода”: ми вмовили українців “щось прийняти”, росіяни перестали стріляти, я вийшов у камери і сказав: “Я зупинив війну”. Уся мораль, право і справедливість викидаються з кадру як зайвий шум.
Трамп грає на боці Москви ще й тому, що він не вірить у цінність союзів. Він вірить лише в цінність рахунку. Для нього підтримка України – це розхідний матеріал у бюджеті. Для його електорату – це “чужа війна за наші гроші”. Путін із перших днів повномасштабного вторгнення працював саме по цій вені: “втома від війни”, “закрийте кордон”, “подумайте про своїх”. І Трамп, будуючи кампанію на ізоляціонізмі, природно підхоплює мантру Кремля: “чому ми маємо платити за демократію десь там, на околиці Європи”. Для російської стратегії це ідеальний союзник: лідер наддержави, який добровільно відмовляється дивитися далі власного кордону.
Коли Трамп каже: “Я успадкував цю війну. Вона б ніколи не відбулася, якби був правильний президент”, – він одночасно знецінює український спротив і дарує Кремлю подарунок. Бо за цією фразою стоїть простий підтекст: війна – це не результат російської імперської політики, не результат двадцяти років реваншизму, знищення міжнародних норм і підготовки до анексій. Війна – це “помилка адміністрації”. Значить, її можна виправити адміністративним шляхом, не караючи справжнього агресора. А якщо так – то й Путін не є проблемою. Проблемою є тільки “неправильний президент”, якого треба змінити.

“Мирний план”: США погрожують Україні припиненням постачання зброї, а Росії – санкціями

У цій конструкції Київ перетворюється з союзника на тягар, з партнера – на розмінну монету. І саме тому риторика Трампа про план щодо України така відверто цинічна: “йому доведеться, щоб подобалося”. Це навіть не імперська мова. Це мова аукціону: якщо тобі не подобаються умови, ти просто залишаєш залу без покупки. Різниця лише в тому, що тут “товаром” є не квартира в Нью-Йорку, а шматки живої країни, яка захищається від агресора.
Питання не в тому, чи любить Трамп Москву. Питання в тому, що він не любить нічого, що стоїть між ним і його внутрішнім наративом переможця. НАТО стоїть. ЄС стоїть. Україна стоїть. Путін не стоїть – він вписується в цю історію як “важкий, але керований опонент”, з яким можна зіграти “угоду століття”. Тому голос Трампа, хоч би як він виправдовувався, звучить у резонанс із Кремлем. І поки він говорить Україні: “Прийми, бо в тебе немає карт”, десь у кабінеті на Старій площі хтось ставить галочку навпроти пункту: “Суб’єктність України остаточно підірвана в очах Заходу”.
Трамп може скільки завгодно переконувати себе, що він просто ставить Америку понад усе. Але коли Америка замикається в собі, коли вона перестає бачити різницю між жертвою й агресором, коли вона готова міняти шматки чужих територій на красиві заголовки в газетах – це завжди грає на одного гравця. На того, хто не вірить у право, а вірить тільки в силу. На Москву. Навіть якщо той, хто підписує папери, до останнього дня повторює: “Я ні на чиєму боці. Я просто роблю вигідні угоди”.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
The post Ідеальний партнер по дефолту: чому Трамп грає на боці Москви appeared first on Прямий.