Мінські домовленості: компроміс, який виграв час для української армії

Джерело: “Українська правда”.
24 серпня 2014 року на Хрещатик виїхали танки, БТРи та БМП – все, що складало вогневу потугу нашої Армії – реактивні системи залпового вогню “Бастіон”, комплекси зенітно-повітряної оборони “Точка У”, протиповітряні комплекси ЗРК- 300.
Головною вулицею столиці крокували розрахунки наших ЗСУ, за ними – техніка, відремонтована пострадянська броня, вже українські розробки, усе, що не вдалося знищити Януковичу і його силовикам з російськими паспортами.

Натовп на Хрещатику захоплено зустрічав  БТР-3Е, БТР-4Е, броньовики “Кугуар”, системи “Смерч”, зенітні комплекси “Оса”, ПЗРК “Ігла”, більшість українців чи не вперше бачили  таку зброю, і це вселяло впевненість: Україна має Армію, яка нас захищає. Вже наступного дня ця техніка відправиться на Схід, де тривали криваві бої за український Донбас. Правда, велика частина країни і чути не хотіла про війну, яка була десь далеко і не відчувалася в тилу.
А Президент Порошенко з маленькою делегацією полетів до Мінська, на першу за часів свого президентства зустріч з кремлівським диктатором.
В літаку ми говорили про перший за довгі роки військовий парад. Суспільство і ЗМІ сприйняли його по-різному. Хтось із захопленням, коли громадяни вперше свідомо вітали українську армію. Як сигнал Москві і світу, що в нас є Армія і ми будемо захищати нашу незалежність і суверенітет.
Проте, знайшлось і чимало критиканів Верховного Головнокомандуючого: “як же так, на Сході АТО, а техніка псує асфальт у Києві”. Але наша команда усвідомлювала символізм демонстрації сили перед доленосною зустріччю в Мінську. Українська постмайданна демократія сигналізувала світу, а головне Москві, що наша армія існує, зброя у нас є, і ми не дамо розтоптати нашу державність.
Ми чітко розуміли, що ворога цікавить не лише Крим, Донецьк і Луганськ, його мета – вся Україна, а отже, українська столиця має бути сильною. Вже влітку 2014, коли українська Армія, що тоді складалася з добровольців і тих військових, що не зрадили присязі, звільнила 70% територій Донеччини і Луганщини від банд “зелених чоловічків”, ми чітко усвідомили, що саме ЗСУ є головним гарантом незалежності. Саме тоді народилася традиція військових парадів на День Незалежності, порушена в серпні 2019 шоу потішних зайців і білих голубів миру.
Для Путіна з його викривленим усвідомленням історії, ностальгією за СРСР і маніакальною ідеєю відновити імперію, без України все втрачає сенс. Тому його ціль незмінна з перших днів його президентства: упокорення України, знищення  української ідентичності, мови, історії, незалежної зовнішньої політики. Спочатку Кремль йшов до мети гібридними методами, заливаючи нафторублями український інформаційний простір, просуваючи своїх агентів в українську політику і спецслужби, наводнюючи ними владні кабінети, розширюючи панування російської в українських медіа і культурі.
А коли Майдан повстав проти колонізації і блокування нашого європейського майбутнього, Путін вдався до вторгнення. На Україну напали, коли ми мали нейтральний статус і фактично втратили Армію, яку Янукович і його банда свідомо послаблювали і роззброювали.
До Мінська в той спекотний серпневий день вперше за багато років приїжджали і європейські високі гості, які мали бути посередниками на зустрічі українського і російського лідерів. За день до своєї  інавгурації вже обраний президентом Порошенко мав коротку розмову з Путіним у Нормандії.
Тоді Росія вже окупувала Крим,  вже горіли Донецьк і Луганськ, а Порошенко пообіцяв українцям швидко завершити АТО і принести мир. Це стало вирішальним в кампанії, на якій він отримав переконливу перемогу в першому турі, у всіх українських регіонах.
Україна і досі знаходилась у важкому економічному стані. Після втечі Януковича у державній казні залишилося лише 118 тисяч гривень, відсутня зброя і міжнародна підтримка, знекровлена економіка, фактично розвалена Армія. Масштаб зради був вражаючим.
У Криму приблизно половина військовослужбовців перейшли на бік Росії,  й лише 4,3 тисячі залишилися вірними присязі й виїхали на материк. У кримському управлінні СБУ рівень зради сягав 80 відсотків. На Донеччині  понад 17 тисяч міліціонерів стали на бік окупантів.
Тому сьогодні ще раз варто подякувати всім тим військовим, які залишилися вірними присязі і вже весною 2014 на виконання рішень в.о. президента О. Турчинова відправилися на Донбас дати відсіч гібридним російським військам, що маскувалися під ополченців. Основою нової української Армії стали добровольчі батальйони, які прямо з Майдану в березні 2014 взяли в руки зброю.
За два місяці після інавгурації Порошенка ЗСУ звільнили Словʼянськ, Краматорськ, Маріуполь, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, вже точилися бої за Луганський аеропорт. Верховний Головнокомандуючий разом з військовим керівництвом розробляли плани звільнення Донецька, українські ЗСУ війска крок за кроком відтісняли ворога.
Але Путін підняв ставки – напочатку серпня на Донбас увійшли регулярні частини російської армії. Це вже були не озброєні російською зброєю банди Гіркіна і Бородая, підкріплені ополченцями і перевдягнутими зеленими чоловічками. Аби зупинити ЗСУ, Путін направив елітні підрозділи російської окупаційної армії. В умовах нашої слабкості і відсутності зброї це загрожувало катастрофою швидкої окупації кількох східних регіонів і втрати державності.
Недарма в усіх своїх тодішніх інтервʼю Путін торочив про Новоросію, перераховуючи 10 українських регіонів (Крим, Донеччину, Луганщину, Харківщину, Херсонщину, Дніпропетровщину, Запоріжжя, Сумщину, Чернігівщину, Миколаївщину), плануючи поділ України по Дніпру. Уже планував запустити той сценарій, який відклав до лютого 2022. Ми мали переграти кремлівського упиря! І виграти час для Армії, адже без боєздатної армії і без допомоги партнерів ми б втратили Державу.
Вчорашні гаранти Будапештського меморандуму радили нам бути обережними, не виходити з казарм, не давали навіть бронежилетів, бо це “товари подвійного призначення”. Президент США Барак Обама пообіцяв надіслати ковдри для військових.

Отже, ранком, 25 серпня, маленька українська делегація на чолі з президентом Порошенком приземлилася в Мінську і відправилася в мармуровий помпезний палац, нову резиденцію Лукашенка, яка вперше приймала скільки делегацій.
Коли обговорювали місце зустрічі, думали й про Казахстан, президент Нурсултан пропонував посередництво у врегулюванні конфлікту. Зупинилися на Мінську, вирішуючи ще одну геостратегічну задачу – відірвати Мінськ від впливу Москви, не дати використати Білорусь як плацдарм проти України.

Окрім Назарбаєва прибули і високі європейські гості, Верховний представник ЄС із закордонних справ Кетрін Ештон, з делегацією, яку щасливий Лукашенко зустрічав з квітами. Він купався в ролі радушного господаря після років ізоляції.

Російська делегація прибула останньою. Путін в оточенні чисельної свити, Пєсков з брендовим портфелем за кілька тисяч доларів, обмотаним “колорадськими” стрічками.

Коли почалася двостороння зустріч, до нашої делегації почали надходити дзвінки зі Сходу. Російські війська оточили українські підрозділи під Іловайськом. Порошенко звернувся до Путіна з вимогою припинити провокацію, той пообіцяв зелений коридор. Але далі відбулася трагедія, Путін, як і завжди, порушив слово, давши наказ розстрілювати військових і цивільних.
Тоді загинули сотні наших воїнів, сотні потрапили в полон, дехто дивом вижив, зокрема і журналісти, Макс Левін з колегами. Іловайськ став першою страшною трагедією російсько – української війни, оголивши всю правду про Путіна, якому ніколи не можна вірити. Напередодні важливих міжнародних заходів він завжди посилює тиск і ескалацію, аби говорити з усіма з позиції сили, маніпулювати і брехати.
Ми розуміли одне – треба переграти, виграти час, посилити українську армію.
Саме тому 5 вересня були підписані перші протоколи Мінських угод, як важкий компроміс, який зупинив повномасштабне вторгнення, і дав час українській армії наростити мʼязи.
Документ складався з 12 пунктів:

Негайне двостороннє припинення вогню.
Моніторинг і верифікація режиму припинення вогню ОБСЄ.
Децентралізація через “особливий порядок” в окремих районах Донеччини і Луганщини.
Негайне звільнення всіх заручників та незаконно утримуваних.
Забезпечення доставки гуманітарної допомоги.
Виведення незаконних збройних формувань, військової техніки та бойовиків.
Забезпечення постійного моніторингу українсько-російського кордону ОБСЄ.
Проведення місцевих виборів за українським законодавством.
Відновлення повного контролю України над державним кордоном.
Виведення всіх іноземних військових формувань і найманців.
Продовження загальнонаціонального діалогу.
Заходи для економічного відновлення Донбасу.

Унікальність цього важкого документа в тому, що кожен пункт, по суті, підтверджував очевидне – повагу до міжнародного права. Територіальна цілісність України. Україна у міжнародно визнаних кордонах. Вибори лише за українським законодавством. Жодної здачі територій. Жодного знищення української ідентичності. Жодних обмежень на наш курс до ЄС і НАТО. Нічого про “блокування” зовнішньої політики. Нічого про мовну, гуманітарну чи релігійну політику.
Окремо про кордони. Путін категорично був проти, аби пункт про український контроль над нашим кордоном зʼявився в документі. Примітно, що і наші партнери по Нормандському формату закликали Київ не акцентувати на цьому увагу і зосередитися на припиненні вогню, і відкласти кордони колись на потім. Французький президент Олланд в своїх мемуарах згадує, як під час другої мінської зустрічі Порошенко кричав на Путіна, що країна повинна мати кордони і це аксіома.
А щодо Криму, то РФ і європейські партнери наполягали, аби в Мінську всі зосередилися  на припиненні гарячої фази війни, що тривала на Донбасі. Проте, для нас пункт про виведення іноземних військ з українських територій безумовно стосувався і окупованого півострова.
У 2018 році, вже після підписання мінських протокол
в, з’явилася Декларація Помпео, якою Сполучені Штати ще раз підтвердили український статус Криму і невизнання анексії.
Росія ніколи не виконувала Мінських угод, вона так і не пішла на безумовне припинення вогню і звільнення всіх на всіх полонених, шантажуючи ними Київ, катуючи військових і цивільних, приховуючи інформацію про їх місце утримання. У рамках роботи мінських груп ми десятки разів оголошували перемир’я: хлібне, шкільне, різдвяне, але росіяни порушували домовленості в перші ж хвилини.
Проте, інтенсивність боїв на період “тиші” спадала. А це означало врятовані життя і збережені населені пункти. А ще – час для української армії переозброїтися, перейти на контрактну систему, наростити власне виробництво ракет, техніки, посилити ВПК.
А ще, саме до мінських домовленостей були привʼязані санкції проти РФ, які впливали на російську економіку, хоч і недостатньо.
Коли Путін сьогодні намагається нав’язати світу “мирну угоду” без припинення вогню – це пастка. Адже переговори про мир можуть тривати місяцями, а в цей час Росія продовжить вбивати людей. Тому безумовне припинення вогню  є передумовою мирних переговорів.
Припинення війни потребує важких рішень і компромісів, це не “офіс простих рішень”. Аби замовкли гармати, мають говорити професійні дипломати, але й важлива чесна комунікація з суспільством про те, яким влада бачить реалістичний план припинення війни і повернення територій. Чисельні пафосні саміти миру і підписані 30 безпекових угод не дали Україні таких важливих безпекових гарантій, тож хочеться розуміти, що влада має на увазі під “справедливим миром”, як це розшифровує.
Збереження української державності, коли Києву пророкували 3 дні, забезпечене безпрецедентною мужністю, героїзмом і жертовністю ЗСУ. Але сьогодні загрози перед Україною не менші, аніж в 2022, а ті, хто на війні з 2014 чи повномасштабного вторгнення – виснажені і чекають від політиків підтримки, справедливості і відповідальності.
Україна не торгує територіями. Має бути припинення вогню і реальні безпекові гарантії. Не може бути компромісів щодо  української ідентичності, бо інакше ми розкриємо ворота “русскому миру” зсередини. То ж саме навколо цих пунктів варто зосередитися українській владі і всім дотичним до переговорів. Виявляється, Армія, Мова і Віра таки і є фундаментом державності.
Ну й звичайно, маємо посилити антипутінську коаліцію у світі. Без західної підтримки ми б не вистояли у 22-25, але час, коли ЄС може стояти за спинами ЗСУ,  вважаючи, що Україна – це щит, за яким можна виграти час – минає.  Бо Росія також вміє гратися з часом, використовуючи захоплені територіі як ресурс для подальшої агресії, нарощуючи виробництво зброї і посилюючи вісь зла проти колективного Заходу. Не варто дарувати Росії цей час, навпаки, її треба позбавити ресурсі на війну,  посиливши санкції і тиск.
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
• Матеріали, що публікуються в розділі “ДУМКИ”, відображають думку автора публікації, який несе повну відповідальність за вірогідність інформації.
• Редакція prm.ua може не поділяти думки, викладені в авторському матеріалі.
• Власник вебсторінки в розділі “ДУМКИ” є автор публікації.
The post Мінські домовленості: компроміс, який виграв час для української армії appeared first on Прямий.