Від козацьких часів до сьогодення: історія становлення української розвідки

Зовнішня розвідка України має глибоку й насичену подіями історію. Сьогодні на підставі вже досліджених матеріалів можна говорити про її своєрідність, притаманні лише їй риси, міцне історичне підґрунтя і родовід, неординарні особистості, свій “почерк”.
У розсекречених документах з архівів Служби зовнішньої розвідки України та інших спецслужб оживають вивідувачі київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика та інших козацьких ватажків, розвідники доби Української Народної Республіки і визвольної боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.
Увесь шлях розвитку України був позначений застосуванням нашими предками різних елементів розвідувальної діяльності. Окремі епізоди таких дій із роками стали легендами і знайшли своє відображення на сторінках давньоруських літописів. А невдовзі, за часів Козаччини, розголос про вправні дії розвідників із української землі розійшовся далеко 7 за її окраїни і викликав неабиякий подив, а почасти й занепокоєння в очільників багатьох країн Східної і Центральної Європи
З плином історії усі ті елементи розвідувальної діяльності, специфічні надбання й навички уже в новій якості проросли, проявилися, викристалізувалися своїм неповторним ДНК у своєрідний генетичний код української розвідки за новітніх часів становлення й розвитку Української держави. Пізнання цього коду дає змогу знайти відповіді на багато запитань і є своєрідним ключем для пізнання національної ідентичності.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Українська розвідка. Козацькі часи
Саме тоді, як свідчать документальні матеріали, зароджувалася розвідувально-дозорна служба запорозького козацтва.
Українське козацтво виникло як окремий військово-господарський прошарок і своєрідний “орден” вояків-професіоналів у ХVІ столітті. Це була народна відповідь на політичне, економічне та національно-релігійне гноблення України польсько-литовськими феодалами. Вільні люди козаки створили могутню військову організацію, що мала самобутню структуру управління, центром якої стала Запорозька Січ.
Місто-фортеця за Дніпровими порогами – колиска найважливіших інституцій національної державності. Козацтво, яке захищало край від агресії Кримського ханства та Османської імперії, мало ефективну розвідувально-дозорну систему стаціонарно-мобільного типу. Прикордонна варта спостерігала за місцевістю з “могил” (курганів), зводила штучні укріплення (редути), використовувала світловий телеграф, яким сповіщала населення про напад ворожого війська.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Успішними були походи козаків проти татар і турків у першій чверті ХVІІ століття під проводом талановитого стратега й тактика гетьмана Петра Сагайдачного – прихильника ідеї утворення на берегах Дніпра держави під проводом козацької військово-політичної еліти.
Учасники козацьких чорноморських виправ перемагали насамперед організованістю та професійним знанням справи. Копіткий, систематичний збір інформації про об’єкт походу (шлях до ворожого стану, система укріплень, озброєність залоги тощо) давав змогу воювати не наосліп, а завдавати ударів у найбільш уразливі місця. Водночас дуже важливо було зберегти в таємниці власні маневри: пересувалися козаки переважно вночі, не розпалювали вогнів, не курили люльки. Коням, щоб не іржали, зав’язували морди мотузками чи ремінцями. Між собою розмовляли впівголоса або пошепки.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Відомості про плани “бусурманів” добували невеликі розвідувальні загони, які брали “язика”. Чимало цінної інформації повідомляли козацькій старшині колишні полонені, зокрема, галерники, визволені під час походів або втікачі з мусульманської неволі. Набутий досвід ставав у пригоді й на “західному фронті” – у боротьбі з Польщею, яка 1569 року прибрала до рук майже всі етнічні українські землі. Цікаво, що поляки, воюючи з Кримом чи Портою, високо цінували військовий досвід січовиків: незамінними були козаки як провідники, зв’язкові, розвідники. А міжнародний авторитет гетьмана Сагайдачного як полководця підтвердило обрання його командувачем об’єднаних військових сил Всеєвропейської антитурецької “Ліги християнської міліції”, яка боролася проти “магометанської” експансії.
Важливою віхою в розвитку національно-політичної самосвідомості українського народу, бойового мистецтва стала Хотинська війна 1621 року, коли козацько-польське військо розбило вдвічі більшу турецько-татарську армію, що вважалася непереможною. Спочатку запорожці знищили турецьку артилерію, а потім майже 80 тисяч ворогів. Ця війна істотно збагатила й форми діяльності розвідки, у чому велика заслуга гетьмана нереєстрового козацтва Яцка Бородавки-Неродича. Його емісари їздили селами й містами Київського та Брацлавського воєводств, вербуючи населення до козацьких лав.

Фото: facebook UkrCultArt

Отож до середини червня запорозьке військо становило майже 40 тисяч добре озброєних вояків. “Якби і польське військо було так добре озброєне, – писав у щоденнику польський офіцер Я. Собеський, – то могло б помірятися з найсильнішою у світі піхотою”. Козацький гетьман уперше в історії українського війська вдався до тактики використання численних розвідувальних загонів, які не лише добували інформацію, а й нав’язували ворожим роз’їздам бої.
Коли запорожців очолював гетьман Сагайдачний, вони широко застосовували раптові нічні рейди й напади – свідчення добре налагодженої розвідувальної діяльності в козацькому стані. За визнанням секретаря командувача польсько-литовсько-українських військ, козаки “у своїх обозах мають дисципліну стародавніх римлян, а військовою мужністю і знанням військової справи не поступляться жодній нації у світі”.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Мало хто знає про подвиг нечисленного козацького розвідувального загону, який восени 1633 року врятував населення Подільського Подністров’я від спустошення 25-тисячним турецько-татарським військом Абази-паші. Зазнавши невдачі в бою з поляками під міцними мурами Кам’янця-Подільського, турки рушили Подністров’ям набрати ясиру. Командувач польського війська Станіслав Конєцпольський поширив дезінформацію про наближення 15 тисяч запорожців. Абаза-паша міг, звичайно, не повірити чуткам, але тієї ночі розвідувальний загін із двох десятків козаків захопив у турецькому обозі “язика” і стріляниною із самопалів здійняв паніку в стані ворога. Небезпека вступити в бій з “основними силами” запорожців змусила турків відійти за Дністер.
Неабиякою вправністю відзначалися українські розвідники під час війни Речі Посполитої з Московією в 1632–1634 роках (окремі козацькі полки воювали у складі польського війська). Секретар литовського гетьмана занотував один з епізодів полювання запорожця на “язика”: “Непомітно перепливши річку… лежав у воді, біля берега, і коли підійшов до води один московитянин, – схопив його за волосся, втяг у воду і так із ним переплив назад”. Про загартованість і міць козаків той же автор захоплено написав: “Шкіра на їхньому тілі, як кора на дереві, презирство до життя повне…”

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Запорожці набували досвіду розвідувальної діяльності й у протидії експансіоністським зазіханням Варшави. Серед жовнірів були особи, котрі служили інтересам “козацької нації” – передавали важливу інформацію про плани польського командування. Так, під час воєнної кампанії 1625 року гайдук Сивницький непомітно вислизнув із ворожого табору й повідомив кошовому Маркові Жмайлу про задум наступу на козацьке військо. Уночі запорожці змінили оборонну позицію на вигіднішу – це дало їм змогу вистояти в облозі й укласти з поляками компромісну угоду.
Українське козацтво було водночас основною ударною й об’єднувальною силою народного антифеодального та національно-визвольного рухів. Кульмінацією багаторічного протистояння стала Визвольна війна 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького. Саме в той період розвідка, контррозвідка та інші спеціальні заходи набули належної ваги у військовій стратегії козацько-гетьманської держави.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Гетьман України, видатний державний діяч і полководець Богдан Зиновій Михайлович Хмельницький народився імовірно 1595 року в Чигирині на Полтавщині. Освіту здобув у єзуїтському колегіумі у Львові. Крім рідної мови вивчив латинську, польську, турецьку, татарську. Після двох років перебування в турецькому полоні брав участь у походах проти турків і татар, а також у селянсько-козацьких повстаннях 1630, 1632, 1637 років. У жовтні 1645-го разом із загоном запорожців (приблизно 2,5 тис. шабель) брав участь у війні Франції проти Іспанії. З 1647 року розпочав підготовку повстання в Україні, яке вибухнуло 1648-го й стало прологом Визвольної війни. Обраний гетьманом Хмельницький на чолі війська, що складалося з козаків, селян та міщан, переміг поляків під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями (тепер с. Пилява на Хмельниччині).
Українці фактично звільнили край від шляхтичів і змусили Річ Посполиту укласти перемир’я. Згодом козацьке військо зазнало поразки під Берестечком (1651 р.), а за рік узяло реванш, розгромивши 20-тисячне польське військо під Батогом. Альянс Варшави з татарами змусив гетьмана зі стратегічних міркувань укласти Переяславську угоду 1654 року. Вона мала юридично затвердити створення своєрідної конфедерації, військового союзу України й Росії. Однак у складі монархічної Московії, яка тяжіла до абсолютизму, Українська держава була позбавлення перспектив розвитку. Гетьман Богдан Хмельницький помер 27 липня 1657 року від апоплексії. Похований у церкві в Суботові під Чигирином, але 1664 року польський воєвода Чернецький звелів знищити прах гетьмана.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Не виявлено документальних свідчень функціонування в Україні в період Визвольної війни окремого розвідувального відомства (до речі, як і військового, і зовнішньополітичного, що аж ніяк не заперечує наявності боєздатного війська чи дипломатичних зносин). Натомість у хроніці часів козаччини є письмові згадки про розвідувальну діяльність, що сприяла втіленню стратегічних планів, та ієрархію осіб, які брали участь в організації цієї справи.
Загальне керівництво розвідкою зосереджувалося в руках гетьмана. З різноманітних джерел йому надходила найважливіша інформація військово-політичного змісту. У деяких випадках Б. Хмельницький сам приймав і відправляв емісарів (розвідників), інструктував їх. Слово “емісар” (від латинського emissarius – посланець) означає особу, яку одна держава посилає в іншу з певним дорученням (переважно секретним). Добувати відомості військового характеру були зобов’язані полкові й навіть сотенні структури державної влади. Керівне ядро розвідувальної системи складали козаки: саме вони мали змогу збирати політичну інформацію під час місій до Польщі, Литви, Московії, Швеції, Османської імперії, Кримського ханства.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Велика перемога 1648 року під Жовтими Водами кувалася не лише силою зброї. “В усі усюди ворожого стану – зазначається в історичній хроніці – заздалегідь були послані люди, які по крихітці збирали все про ворога і своєчасно доповідали сотникам та полковникам. Останні поспішали до самого Хмеля, тримаючи для такої нагоди при собі кращих коней…” У польських джерелах є відомості про полковника козацьких емісарів Стасенка: “Під його керівництвом у Великій Польщі – 80 осіб, а по всій Польщі – 2000 під началом…”
Важливу роль відігравали в залаштункових справах православні священики та ченці. У серпні 1648 року духовні особи запрошували Хмельницького прибути до Кам’янця-Подільського, пообіцявши допомогти захопити місто. А у вересні, коли 100-тисячне українське військо стояло під Пилявцями (неподалік нинішнього Старокостянтинова), гетьман провів ефективну дезінформаційну операцію. Він очікував підходу союзників – татарського загону – і бойових дій проти поляків, яких було понад 140 тисяч, не розпочинав. Прийшли 4 тисячі кримчан.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Хмельницький підіслав до шляхтичів попа, який, “потрапивши в полон”, сказав, що прибуло 40-тисячне татарське військо, і цим “навів на поляків панічний жах”. Коли розпочалася битва, ворог не втримався й побіг. У порожньому таборі шляхти козаки заволоділи багатими трофеями – усією артилерією та військовим обозом. Переможених не переслідували. Здобули спочатку Старокостянтинів, а потім Збараж.
“Хмельницький застосовував силу лише тоді, коли вже хитрість виявляла безсилля – писав французький хроніст про українського гетьмана. – Серед козаків він (Хмельницький. – Авт.) мав такий авторитет, що легко знаходив людей, які ладні були загинути, аби втілити в життя задум полководця”.
У червні 1649-го в Самборі було перехоплено листи гетьмана, які віз іще один український розвідник у рясі. Чимало бійців тогочасного таємного фронту за своїм соціальним статусом належали до шляхти, обіймали офіцерські посади, що давало їм змогу добувати особливо цінну інформацію. Гетьманові вдалося налагодити систематичне її надходження не лише з обозів ворожих військ та оточення деяких політичних діячів, а й безпосередньо з польської та литовської столиць. Серед розвідників, що діяли в чужих коридорах влади, був особистий камергер польського короля Яна Казимира Василь Верещака (пишуть також – Верещага), який заздалегідь сповіщав Хмельницького про наміри Варшави.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

За походженням Василь Верещака український шляхтич. Як королівський камергер брав участь у таємних нарадах керівництва Речі Посполитої. Протягом трьох років передавав конфіденційними каналами Хмельницькому надзвичайно важливу військово-політичну інформацію. На підставі повідомлень Верещаки в гетьманській канцелярії складалися детальні звіти про засідання сейму і таємної королівської ради. Розвідник потрапив під підозру, коли у Варшаві зрозуміли, що Чигирин має “свою людину” в оточенні Яна Казимира. Під час обшуку в помешканні камергера було знайдено листи від Богдана Хмельницького.
Після першого арешту Верещака зміг виправдатися (сказав, що листи належать київським ченцям, які в нього зупинялися) і ще півроку – працював на користь гетьманської держави. Проте королівська контррозвідка свого домоглася: причетність камергера до таємної діяльності підтвердив його слуга, підкуплений поляками. За деякими даними, розвідника страчено, за іншими – він утік із фортеці й урятувався.
Серед розвідників були й представники незаможних верств населення: утікачі, жебраки, вуличні артисти. Приміром, у варшавській хроніці повідомляється, що один із розвідників – Островський – має чорну бороду, їздить повозом, запряженим сірим конем, показує двох мавп, із яких одна, велика й сліпа, навчена просити милостиню.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Переважна частина українців долучалася до розвідувальної діяльності з патріотичних мотивів (любов до рідної землі, ненависть до ворогів, почуття обов’язку тощо). Один із полонених поляками татар визнав, що кам’янецькі міщани служать гетьманові не з вигоди, а “заради слави, щоб Хмеля супроводжував успіх”. Тим більш важко запідозрити в користолюбстві людей, які свідомо йшли на смерть (“потрапляли” до рук ворогів і під тортурами видавали “цінну” інформацію). Водночас є свідчення, що за виконання окремих розвідувальних завдань виплачувалася грошова винагорода. Не останню роль вона відігравала в залученні до співпраці чужинців.
Аби ретельно законспіруватися, розвідники удавали із себе пілігримів, мандрівників, калік, ченців, прочан. Приміром, схоплений поляками А. Ворожбилович свідчив, що навесні 1651 року до Польщі було направлено “півтораста шпигунів, переодягнутих у жебраків”. Основними об’єктами тогочасної розвідки були іноземні структури влади та військо. Серед специфічних форм діяльності – підготовка повстань і вчинення диверсій. Застосовувалися такі методи, як підстава агентів, дезінформування ворога. Успішно взаємодіяли українські розвідники зі шведськими й трансільванськими колегами на теренах Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії.
За часів Визвольної війни українського народу вправними командирами й організаторами розвідувальної справи зарекомендували себе соратники Богдана Хмельницького Максим Кривоніс та Іван Богун.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Народний герой, визначний полководець Максим Кривоніс народився на Черкащині (за деякими іншими відомостями – це був міщанин із Острога чи Могилева). Наприкінці 1647 року Кривоніс підтримав повстання в Запорозькій Січі. Уславився в козацьких походах проти турків і татар. Один із творців перемоги над поляками під Корсунем (1648 р.). Улітку того ж року командував повстанськими загонами на Поділлі та Брацлавщині, а восени його вояки штурмом здобули головне укріплення Львова Високий Замок. Запорукою цих та інших звитяг була вдала організація розвідки й дезінформація ворога. Створена козацьким ватажком розвідувальна мережа досягала своїми діями Кракова й Центральної Польщі. Помер полковник М. Кривоніс 1648 року від чуми під час облоги Замостя.
Видатний військовий і державний діяч доби Хмельницького Іван Богун походив з української шляхти. Як полководець особливо уславився в битві під Берестечком 1651 року. Обраний наказним гетьманом, він удало організував оборону козацького табору, а згодом зумів вивести українське військо з оточення. У січні 1654 року Іван Богун разом з Іваном Сірком відмовився присягнути на вірність московському цареві. Керував героїчною обороною Умані від поляків (1655 р.). Великого значення надавав розвідувальному забезпеченню бойових дій. Підлеглі полковника створювали повстанські загони в запіллі ворога, широко застосовували диверсійні акції. У 1663–1664 роках брав участь у поході гетьмана Павла Тетері на Лівобережну Україну. У лютому 1664-го Богуна схопили поляки за підозрою в таємних зносинах із жителями оточеного військами Глухова й розстріляли під Новгородом-Сіверським на Чернігівщині.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Козаки застосовували розвідку агентурну, військову або тактичну, практикували диверсійно-розвідувальні дії. Приміром, загін Данила Нечая під виглядом волоських вояків перетнув молдавський кордон і, дійшовши до самих Ясс, виконав завдання: зібрав “добрі відомості славному козацтву” про стан справ і військові плани господаря Василя Лупула. Успіхові цього походу сприяло те, що Нечай добре знав молдавську мову й латину.
На першому етапі Національної революції гетьман, Генеральна канцелярія та інші владні інституції надавали неабиякого значення рішучій протидії зазіханням ворожих розвідок. Козацька верхівка дбала про збереження в таємниці власних військово-політичних планів, а також запобігала спробам організувати змови, що свідчить про початок процесу становлення в Українській державі служби внутрішньої безпеки.
На першому етапі Національної революції гетьман, Генеральна канцелярія та інші владні інституції надавали неабиякого значення рішучій протидії зазіханням ворожих розвідок. Козацька верхівка дбала про збереження в таємниці власних військово-політичних планів, а також запобігала спробам організувати змови, що свідчить про початок процесу становлення в Українській державі служби внутрішньої безпеки.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Зовнішня розвідка Української Народної Республіки
24 січня 1919 року в Українській Народній Республіці було створено перший підрозділ загальнодержавної розвідки. З цього дня у складі Політичного департаменту Директорії УНР почав функціонувати відділ закордонної інформації з метою проведення розвідувальної роботи щодо активно діючих проти УНР ворогів, а також стосовно країн – потенційних супротивників. Саме 24 січня співробітники зовнішньої розвідки України відзначають своє професійне свято.
Нині, коли на державному рівні також відзначається 100-річчя Української революції 1917 – 1921 років, варто пригадати, як зароджувалися національні спецслужби, чи то вірніше – відроджувалися. Адже основу їхньої діяльності, засадничий стрижень становили дух, звитяга і героїчні вчинки вивідників княжої доби, козацьких пластунів, дозорних і всюдисущих агентів Богдана Хмельницького. На патріотичній хвилі проголошення Української Народної Республіки усе це постало з новою силою і задля віковічної мети українців – утримати, розбудувати і захистити свою незалежність і державність.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

За радянських часів годі було й говорити про якусь самобутність, скажімо, української розвідки, свій особливий шлях, почерк. І навіть до самого вислову “український розвідник” ставлення було різним. Десятиліттями воно поглиналося поняттям “радянський розвідник”, і цьому були свої логічні закономірні пояснення. Поглянути ж за інші часові рамки – не радянські – у період існування СРСР взагалі мало хто наважувався, не кажучи вже про спроби позитивно зобразити представника розвідки українських еміграційних структур. Тому нерідко видатні герої-розвідники втрачали свою національну самоідентифікацію. У широкій свідомості жив загальний позитивний образ радянських розвідників Макарова-Кольцова, Ісаєва-Штірліца, Бєлова-Вайса, Бурлакова-Вихора, Абеля-Фішера, Молодого-Лонсдейла…

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Отже, за відправну точку історії української розвідки в цей період слід брати 1918 рік. Тоді, за Центральної Ради, відбувалася розбудова збройних сил і спеціальних служб України. Особливо гостро це питання постало після підписання УНР Брестського мирного договору з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.). Адже на той час загроза агресії з боку радянської Росії залишалася доволі реальною попри те, що у підписаному нею Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку (березень 1918 р.) був такий пункт: “Росія зобов’язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії… Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки”.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

У березні 1918 року, як зазначає у своїх дослідженнях професор Сідак В. С., новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О. Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге – проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що були зобов’язані забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: “розвідковий” підвідділ і підвідділ закордонного зв’язку, який мав організовувати роботу військового аташату УНР.
Начальником “розвідкового” підвідділу 10 березня 1918 року призначили Володимира Колосовського, як свідчать дані з його послужного списку. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 року розвідувальний підрозділ отримав статус відділу розвідки 1-го генерал-квартирмейстерства.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

За станом на 19 квітня 1918 року зазначений відділ розвідки, як свідчать дослідження Сідака В. С., за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця. Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов’язків. Начальник відділу Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки (“керування таємною розвідкою”). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з “політичним бюро по справах контррозвідки”, вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

У цей період головна увага української розвідки була зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Також здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав. Здобута відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії УНР. Водночас відділ розробляв рекомендації для військових аташе УНР за кордоном.
Поступово окреслилися головні методи роботи розвідувального відділу: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту. Попри це, було закладене вагоме підґрунтя для подальшої розбудови й розвитку національних розвідувальних органів.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Закономірно, що з самого початку розвідка була військовою. Такі пріоритети збереглися і за Гетьманату та Директорії УНР. Це пояснювалося тим, що весь цей час не припинялося збройне протистояння як усередині республіки, так і на зовнішніх фронтах, що потребувало регулярного надходження розвідувальних даних стосовно противника, передусім військового характеру.
То були складні часи як для Української держави, так і для тих, хто стояв у витоків створення національних розвідувальних органів. У тогочасних керманичів країни ще не було належного розуміння, що розвідка може стати серйозним спеціальним інструментом у боротьбі за державність України. Далеко не всі мали чітке уявлення про межі її можливостей і компетенції, про те, які форми і методи вони можуть використовувати, не завжди виділялися необхідні кошти для розгортання масштабної роботи за кордоном, нерідко ігнорувалася добута інформація, та й узагалі військовому будівництву не приділялася належна увага, що зрештою й призвело до поразки у визвольних змаганнях.

фото: ілюстрація з книги Українська розвідка. Нариси з історії

Та усе ж навіть за таких умов українська розвідка демонструвала свою дієздатність, ефективність і величезний потенціал за рахунок справжніх патріотів, сміливих і відчайдушних, готових жертвувати собою заради кращого майбутнього вільної, незалежної і суверенної України. Неупереджений погляд на біографії яскравих представників національних спецслужб дає змогу зрозуміти, що спонукало їх до певних дій і вчинків, давало сили перемагати ворогів України у нерівному протистоянні, не зламатися, не зневіритися, не опустити рук навіть тоді, коли танули останні надії.
Зазирнувши за лаштунки архівних справ, по-новому бачиш ті далекі події нашої історії. І тоді стає ще зрозуміліше, чому за радянських часів вони трактувалися у викривленому світлі, чому образи представників таємного легіону Української революції і досі паплюжаться російською пропагандою.
Водночас знання тих подій дає поштовх для розуміння того, що відбувається сьогодні навколо України, природи російської агресивної політики і діяльності її спецслужб. Адже те, що діялося у 1917 – 1921 роках на території України, ті “гібридні” методи ведення більшовицько-українських воєн у різних формах проявляються в наш час. І це ще один аргумент на підтвердження того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках, аби не повторювати їх знову й знову, вносити корективи у свій родовід, брати на озброєння все краще з того, що було в історії національних спецслужб і, що не в останню чергу, знати її основні віхи.
За матеріалами офіційної сторінки Служби зовнішньої розвідки України
Також слідкуйте за “Прямим” у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.
The post Від козацьких часів до сьогодення: історія становлення української розвідки appeared first on Прямий.